Микола Куліш належить до того тилу письменників, про яких можна сказати: художником слова він народився, тому вже від народження в Куліша було єдине призначення – велике й непохитне – писати. З підліткового віку й до останніх своїх днів він сприймав, розумів і аналізував світ як письменник. Він ділився тим, що його радувало, захоплювало, бентежило, гнітило, за допомогою емоційного, яскравого, дотепного слова.
П’єса «Народний Малахій» написана в неоромантичному стилi, який позначився на вчинках дійових осіб та їхній характеристиці. Проте твiр вiдображає реальний стан певної частини українцiв, розворушених революцiйними подiями.
Соціалізм як «хвора мрія» стає провідною темою найвизначнішого Кулішевого твору – трагікомедії «Народний Малахій», але ця тема розкривається значно глибше, сягаючи філософських засад буття взагалі. Жанр п’єси сам автор визначив як «трагедійне», але з повним правом п’єсу можна вважати й антиутопією. Її незвичність для українського театру буде ще довго вражати глядачів. Це п’єса екзистенціального змісту, що поновлюється кожного разу, коли людство шляхом соціальних і економічних змін намагається вдосконалити природу людини. Більшу трагедію та більшу утопію важко вигадати. Заборона вистави цієї п’єси була першим значним кроком у політичному процесі знищення новітньої української драматургії та театру. Нічого вузько-політичного в п’єсі немає, саме тому вона сприймається злободенно й через багато років. «Народний Малахій» – це трагікомедія людської мрії, що несе на собі тавро тієї маленької особистості, яка її репродукує, це трагікомедія історичного максималізму, що здатен покласти людське життя на вівтар вистражданої ідеї.
Неординарне художнє чуття дало змогу драматургові почерпнути матерiал для твору з конкретних реалiй життя. Пiдмiтивши новi риси в характерах українцiв, зумовлені суперечностями їхньої душі, М.Куліш витворив художньо вивершенi типи свого часу завдяки майстерно сконструйованому внутрішньому конфлікту. I трагедiя «Народний Малахiй» вiдображала не тiльки найсуттєвiшi проблеми суспiльного життя, а й стала iстотним зрушенням в художнiй практицi української драми. Зосередивши увагу на внутрішньому конфлікті, драматург застосував нові прийоми пластичного увиразнення образу-характеру, в якому тісно переплелися трагічне з комічним – усі грандіозні плани Народного Малахія виливалися в дивні і не зовсім зрозумілі вчинки. Водночас він акумулював найхарактерніші риси більшовицької епохи. «Образ Малахія Стаканчика – сильний, майже символічний, і я стверджую – сатиричний, з болем і ненавистю виписаний М. Кулішем, чесно і правдиво», – зазначав В.Фролов.
П’єса будується як історія хворої на шизофренію людини з типовими маніями та нелюдською наполегливістю в досягненні фанатичної мети. Для сучасної світової драматургії така побудова не є абсолютно новою, вона досить часто використовувалася в літературі авангарду, у драматургії абсурду. Весь світ постає як суцільна божевільня в сприйнятті хворої, за нормами «здорового глузду», людини. Перед нами утопізм мислення людини XX ст. як неодмінна риса будь-якого соціально-політичного руху. Тоталітаризм «голубого» мислення, за Кулішем, – це не витвір сучасної доби, це риса релігійного типу свідомості взагалі. Цей тип існує за рахунок соціального міфотворення будь-якого ґатунку. Драматург ставить питання про незмінність у світі зла, існування якого не залежить від зміни соціальних систем і реформ.
Народний Малахій – це наскрізний образ твору, і від його дій та вчинків залежать трагічні та комічні перепади. У трагікомедії у найризикованішому поєднанні «зіштовхнулись між собою іронія, туга, грубий «низ» життя і високе просвітлення; пародія межувала зі стражданням, вірою і ностальгічним видивом мрій». Драматург, всупеpеч пpопонованiй теоpiї «позитивного героя», зосеpедив свою увагу на складнiй постатi Малахiя Стаканчика, який запалився ідеєю оновлення людини і тому вирішив покинути свій дім та розірвати родинні зв’язки.
Укpаїнець за походженням, хpистиянин за пеpеконанням, Малахiй Стаканчик жив за неписаними звичаєвими законами. Вiн не цiкавився полiтикою. Родинне життя, pобота, спiв у цеpковному хоpi наповнювали його iснування глибоким змiстом. Але pеволюцiя зipвала його з насидженого мiсця, i вiн pушив у голубу даль. На його хаpактеpi позначилися i суперечностi бiльшовицької епохи, i роздвоєння самого М.Кулiша на бiльшовицького чиновника та нацiонального митця. I водночас на перше мiсце виступає болюча тема України. «У рiзних редакцiях п’єси вона звучить з рiзною силою. Проте крiзь химерну, вперемiш iз болем, патетику слiв Малахiя про «нову Фавор», «преображення України», про «реформу людини i в першу чергу українського роду» кожного разу чується Кулiшеве сум’яття... Це сум’яття виростало iз складних почуттiв українського iнтелiґента кiнця 20-х рокiв, який уже бачив, що вчорашнi його мрiї про «голубий соцiалiзм», задля якого вiн пiд червоним прапором iшов на революцiйнi барикади, не знаходять продовження в дiйсностi, навiть навпаки – обертаються безумством, насиллям над людиною, соцiальним прожекторством, витiсненням України... з України... Звiдси – i сум’яття драматурга, звiдси – асиметричнiсть образу Малахiя Стаканчика», – наголошує В.Панченко.
У душі Малахiя Стаканчика вирують двi стихiї: романтичнi мрiї, котрi надихають його на пошуки шляхiв оновлення людини, i реальна дiйснiсть, вiд якої вiн не може сховатися. Неоромантична манера М.Кулiша проявилася в тому, що вiн показує Малахiя Стаканчика в полонi iлюзiй про оновлення людства. Примарнi мрiї героя пiдносять його над реальнiстю, у його душi вiдбувається емоцiйний спалах, але коли вiн знову повертається на землю, то жорстока дiйснiсть боляче вражає його чутливе серце. Отже, трагедiя «Народний Малахiй» побудована на контрастах – висока емоцiйна напруга характеру головного героя протиставляється сiрiй буденщинi. Такий художній прийом і дозволив драматургові створити трагікомічні конфліктні ситуації у творі.
М.Кулiш визначив головну суперечнiсть душi Малахiя Стаканчика, який як український християнин жив за Бiблiєю, а бiльшовицька революцiя покликала його iти за Марксом, теорія якого була дуже далека від українського уявлення про світ. У душі героя виник конфлікт – підсвідоме відчуття себе як українця давало про себе знати саме тоді, коли він намагався робити рішучі кроки на новому шляху. І тому розвиток характеру Малахія Стаканчика саме в такому напрямку не слід сприймати буквально. Його божевільні вчинки набувають узагальненого, символічного, застережливого змісту, хоч і зумовлені конкретними обставинами. Але намагання Народного Малахія поєднати непоєднане – Бiблiю i Маркса – призвело його до неминучої катастрофи – не може людина одночасно служити Богу i дияволу. А прагнення до цього робить його смішним і водночас трагічним. Захищаючи честь i гiднiсть людини, Народний Малахiй не може обiйтися без бiблiйної термiнологiї. Та як вiн не намагається стати червоним, йому це не пiд силу. Трагікомічна атмосфера твору зумовлена внутрішніми суперечностями образу-характеру головного героя. Малахій Стаканчик, ставши Народним Малахієм, поєднав у собі риси більшовицького пророка з традиційними українськими манерами. І саме ця внутрішня неузгодженість головного героя давала про себе знати на новому шляху.
Характер Малахiя трагiкомiчний, бо вiн не зовсiм усвiдомлює те, що робить, i тому його вчинки кумедні. Як комічний персонаж Малахій Стаканчик є узагальнюючим типом, але його трагізм виражається у конкретно індивідуальному національному вияві. Мав рацію В.Фролов: «У цій п'єсі автор домінуючим мотивом вибирає сумний комізм, який викликає сміх «крізь небачені світом сльози», і цей комізм виступає разом із трагізмом, створюючи трагізм смішного, який і визначає жанрову основу п’єси: «Народний Малахій» М. Куліша – трагікомедія з яскраво вираженим сатиричним спрямуванням».
Божевільним є не Малахій; а той ідеологічний фанатизм, що здатний штучно та всупереч її власному бажанню реформувати людину. Саме цей фанатизм призводить до трагедій. Трагедія фанатизму «малахіанства» полягає в тому, що, прагнучи до фальшивого, він несе у світ тільки зло: закінчує життя самогубством єдина істота, яка любила Малахія, — його донька Любуня, «зреформована» Оля, яка повірила «голубій мрії» про своє щастя йде в дім розпусти. Але сам Малахій свого сатанізму не відчуває, він уявляє себе всесвітнім месією.
Найтрагічнішою постаттю – є дочка Любуня, яка хотіла вирятувати батька вiд погибелi, але сама загинула. «Трагiчна провина Любунi в тому, що вона покинула свiт, що її виховав i дав їй змогу знайти себе. Шлях її на Голгофу – добровiльний i усвiдомлений. Жертва її даремна, i розплата життям неминуча. Голуба Беатрiче українського театру, один з найкращих жiночих образiв української лiтератури, Любуня вносить у плетиво тем «Народного Малахiя» лiрично-спiвучу тему нiжностi й приреченостi. Без цiєї теми рiжучий дисонанс теми Малахiя на контрастовому тлi двох суспiльних ладiв – патрiархального й технiчного – був би, може, нестерпним», – наголошував Ю.Шерех.
Композицiйна роль Любунi у творi надзвичайно важлива. Вона своїм вчинком пiдсилила трагiзм, довела до крайньої межi результат Малахiєвого марення. I, здавалось би, саме смерть рiдної дочки повинна протверезити батька. Це було б цiлком логiчно. Трагiчна напруга досягла апогею: батько довiв до смертi дочку i, за справедливими моральними нормами, повинен спокутувати грiх до смертi. Але розв’язати фiнал так – означало б погрiшити проти життєвої правди. Дiйснiсть була багато в чому вже не українська, а бiльшовицька. Смерть людини легко виправдовувалася теорiєю класової боротьби. Не було сили, яка б могла змусити Малахiя Стаканчика повернути з обраного шляху. Якась фатальна приреченiсть рухала вчинками героя, який ніяк не міг збагнути безперспективність своїх дій та намірів. У такій схильності до чужих, навіть шкідливих ідей, які привели Україну до катастрофи, М.Кулiш вбачав трагедiю українського народу. І це стало головним лейтмотивом трагікомедії «Народний Малахій». П’єса Куліша мовби звернена в майбутнє: завжди існує можливість трагедійного там, де панує міфічна, релігійна свідомість, що твердить, ніби зло може бути усунене шляхом будь-яких реформ чи революцій економічних, політичних, соціальних. Малахій – персонаж трагікомічний, він не усвідомлює всієї безодні своєї помилки, у котру його було втягнуто пануючою свідомістю епохи. Незаперечна заслуга драматурга в тому, що він інтуїтивно відчув трагічний стан українців за умов більшовизму, глибоко проникнув у їхню психологію і відтворив найтонші порухи неспокійної української душі, яка відірвалася від рідного середовища.
Немає коментарів:
Дописати коментар