Граматична стилістика та її одиниці

(Титулку видалила з етичних міркувань)
Кого зацікавило, краще запитайте в мене назву ВУЗу, де зберігається ця контрольна, щоб потім не потрапити в халепу.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни «Стилістика»

на тему:

«Граматична стилістика та її одиниці»

Київ – 2010

Зміст

Вступ

1.     Стилістичні функції засобів словотвору

2.     Морфологічні засоби стилістики

3.     Статистичні основи морфологічної стилістики

4.     Стилістика складних речень

5.     Стилістичні функції абзацу і тексту.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Основним поняттям стилістики є стиль. Мовний стиль – це суспільно усвідомлена і функціонально зумовлена внутрішньо об'єднана сукупність прийомів уживання, відбору й поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи тієї загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж засобами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці даного народу. Іншими словами, мовний стиль – це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

Граматична стилістика об'єднує морфемно-словотвірну, морфологічну а також синтаксичну стилістики. Основу словотвірної стилістики становлять морфемна стилістика, тобто закладені в морфемах (коренях і афіксах) функції слів. Натомість основою синтаксичної стилістики слугує той мовний матеріал, який вивчається в морфології, тобто у вченні про слова всіх частин мови з властивими їм граматичними (морфологічними) категоріями, значеннями, формами.

Щоб засвоїти граматичну стилістику потрібно розглянути її одиниці.

1. Стилістичні функції засобів словотвору

Засоби словотвору відіграють важливу роль у вираженні найрізноманітніших лексичних значень, які властиві словам і багатьом сполученням слів, особливо афіксам (префіксам, суфіксам, частково і флексіям), основоскладанню. Кожен словотвірний афікс завжди вагомий функціонально, бо надає кореневій частині слова із зовнішньою чи нульовою флексією або кореневій частині незмінного повнозначного слова чогось нового, якоїсь додаткової семантики а з нею й певної експресивності, емоційності, напр..: дід – дідусь – дідуньо – дідідусько – дідисько – дідище – дідуган; білий – біліший – пребілий, біленький – білесенький – біловастий – білявий – найбіліший.

Словотвірний афікс – явище одночасно лексичне, морфологічне та стилістичне, тому що кожен суфікс чи префікс завжди надає семантиці кореневої частини слова або зовсім нового лексичного значення (напр..: пісня – пісняр, будова – перебудова), або значення тільки додаткового, особливого, яке доповнює, видозмінює те, що виражається кореневою частиною слова.

Стилістичне значення, функція змінного повнозначного слова виражається всією властивою йому формою, яка є носієм найсуттєвіших для слова якостей – його лексичного і граматичного значень. Словотвірні афікси – це частини слова, з яких воно утворюється. Ними по-різному видозмінюється семантика слів, їх коренева частина, яка показує лексичне ядро слова, котре в більш чи менш розгорнутій групі споріднених із ним слів, напр.: рука – руці – ручка – заручений; мова – розмова – мовний – розмовляти – замовляти – промовляти та ін. Просте повнозначне слово може мати в своїй основі (в частині слова без флексії) кілька афіксів, але не більше п'яти префіксів: пере-штовх-ува-нн-я, с-по-рід-не-н-ий, як-най-все-до-з-вол-ен-іш-ий.

В теорії і практиці словотвору існує прив'язаність деяких суфіксів до стилю мови. Зовсім обмежену кількість суфіксів ні за яких умов не можна використовувати у певних жанрах конкретного стилю. Наприклад, слова із суфіксами суб'єктивної оцінки (пестливості чи зневажливості) не властиві таким писемним жанрам офіційно-ділового мовлення, як заява, оголошення, автобіографія, посвідчення, довідка тощо. Не характерні слова з такою експресією, емоційністю також і для академічно наукового жанру. Натомість суфіксальні слова з виразною об'єктивно-суб'єктивною оцінкою (ніжності чи згрубілості і под.) природні і функціонально активні за багатьох комунікативних ситуацій у розмовно-побутовому і художньому стилях, принаймні в деяких жанрах цих стилів, у доброзичливому чи осудливому домашньому мовленні тощо.

В українській мові дуже розгалужена система словотвірних засобів, особливо суфіксальних. Їх семантичні можливості і стилістичні функції незліченні. Кожен окремий словотвірний афікс-суфікс чи афікс-префікс – це семантично й стилістично неповторна суто індивідуальна мовна одиниця, яка не може бути компенсована й замінена жодним іншим афіксом, бо кожен із них виконує в структурі слова свою функцію. Наприклад, суфікс -еньк- зорієнтований на вираження словом додаткового значення зменшеності або пестливості, голубливості (пісенька), тоді як із суфіксом -ищ- часто пов'язується експресія, позитивні емоції (видовище, талантище), або негативні (дідище, тарганище). Також є група слів із цим суфіксом, яка може сприйматися нейтрально: прізвище, пристанище, становище та ін.

Роль словотвірного афікса щодо кореневої частини слова завжди семантична, але нерівноцінна, бо в одних випадках суфікс чи префікс утворює нову лексему (море – як, дід – прадід), а в інших тільки надає їй якогось тільки значеннєвого відтінку: сніг – сніжок, старий – престарий. Перший спосіб словотвору можна вважати семантичним, другий – напівсемантичним, бо, наприклад слова автор і співавтор, друг – недруг, школа - школяр, учитель – учителька семантично різні, а писати – написати, ліс – лісок – об'єднані спільністю семантики: вони розрізняються тільки лексично-значеннєвим відтінком. Словотвірна основа в обох випадках лексико-семантична, семантична: до уваги береться лексичне значення слів і властива їм експресія (виражальна спроможність і функціональна зорієнтованість), які привносяться суфіксом чи префіксом до кореневої частини слова. Залежно від суфікса і префікса повнозначне слово набуває такої стилетвірної якості, яка також визначає і його належність до певного стилю мови.

2. Морфологічні засоби стилістики

У стилістичному плані морфологія використовується, по-перше, при наявності близьких за походженням і функціями явищ та по-друге, з огляду розподілу морфологічних одиниць за окремими стилями мови, де вони вживаються з різною частотністю.

Морфологічні синоніми – це граматичні форми того самого слова, які розрізняються засобами граматичного вираження: повні форми (дрібний, дрібна, дрібне, дрібні) та стягнені форми прикметників (дрібен, дрібна, дрібне, дрібні).

Стилістичні можливості окремих морфологічних категорій

1.     Категорія роду: В офіційно-діловому мовленні перевага надається формам чоловічого роду навіть при наявності жіночих відповідників, напр., лікар Надія Іванчук. Форми з –ка вживаються в художньому, публіцистичному та розмовному стилях. Найабстрактнішим є середній рід, найчастіше вживаний у науковому стилі, де не допускаються варіантні форми. Ширшими є можливості цієї категорії у художньо-белетристичному та розмовному стилях. За їх допомогою можна створити пестливий (ласкавий) тон, відтінок $, співчутливе, прихильне чи навпаки зневажливе ставлення, а також дитяче сприйняття світу. Найчастіше середній рід використовують при створенні негативних характеристик.

2.     Категорія числа: Офіційно-діловий стиль надає перевагу іменникам, що вживаються лише в однині (запровадження, скасування) чи лише у множині (кадри, ресурси, фінанси), натомість науковий стиль використовує специфічну множину речовинних іменників на позначення видів, сортів, ґатунків речовин. У художньому стилі така множина є засобом експресії чи масовості (чаї, кави; шумлять пшениці, жита). У критичних наукових статтях уживається т. зв. авторська форма множини (не тільки для висловлення власних думок, а й для наукового узагальнення, напр., Ми зафіксували достатню кількість прикладів, щоб...). Здебільшого у таких випадках використовуються дієслова теперішнього часу у множині, безособові конструкції і непрямі відмінки займенників (у роботі розглядаються норми літературної мови = безособова конструкція). Пошана множина (vykání) позначається 2-ою особою множини займенників та дієслів (Чому ви мені не вірите? Чому ви мені не вірили?). Вислови на зразок Ви казав..., Ви була... не відповідають літературній нормі, є ознакою просторічності мовлення. Один із варіантів (розмовний) – множинні форми займенників та дієслів у сполученні з одниною іменника (мої тато, мої мама). Існує також пошана однини – звернення до визначних сучасників, історичних осіб, для висловлення шанобливості, піднесеності, напр.:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце в небі сяє,

Тебе не забудуть.

(Т. Шевченко – На вічну пам’ять Івану Котляревському)

3.      Власні і загальні іменники

Виразними стилістичними засобами можуть бути виражені власні і загальні іменники, а саме:

·        власні назви, перехід їх у загальні і навпаки;

·        особові імена людей старшого покоління: імена, поширені в інших народах (Адольф, Ромуальда), абстрактні поняття (Ера, Революція, Анархія), утворені на основі абревіації (Кім – Комуністичний інтернаціонал молоді, Мюда – Міжнародний юнацький день). Такі поєднання антропонімів з українськими іменами по-батькові і прізвищами звучали дуже кумедно і письменники-гумористи цим активно користувалися;

·        Недоречні назви виробів, установ, організацій (літак «Антей», майстерня індпошиву чоловічого одягу «Мрія»).

4        Ступені порівняння та розряди прикметників: Офіційно-діловий та науковий стилі використовують переважно відносні прикметники (надзвичайний, повноважний, дипломатичні стосунки). Навіть якісні прикметники термінологізуються і переходять у розряд відносних (білі та червоні порічки – різновид смородини, černého rybízu, білий та червоний тут терміни, тому вони належать до відносних прикметників). Приклади: геополітична ситуація, громадсько-політичні партії тощо. Значна кількість термінів утворюється за допомогою іменникових означень, напр., Міністерство закордонних справ, обмін речовин. Проста форма вищого та найвищого ступеня порівняння прикметників нейтральна й використовується у всіх стилях (приваблива дівчина – більш приваблива). Складена = аналітична форма має відтінок книжності, тому вживається паралельно з простою в офіційно-діловому й науковому стилях. $ ознаки створюються також за допомогою префіксів арх-, гіпер-, над-, ультра-, які в офіційно-діловому та науковому стилях мають нейтральне та в художньому та публіцистичному емоційно-експресивне забарвлення.

5        Стягнені і нестягнені форми: Нормативними та звичайними є повні форми прикметників. Короткі та нестягнені форми прикметників (чи займенників) характерні для народної творчості та української поезії 19-ого – початку 20-ого ст. Вони надавали урочистого чи інтимного відтінку й підтримували ритміку та мелодичну вірша, проте ніколи не переважали в жодному стилі.

6        Інші стилістичні засоби морфології: Художній та розмовний стилі ширше послуговуються дієсловами, а науковий і офіційно-діловий – іменниками. У науковому стилі дієслово має якісне значення, тобто означає постійну властивість предмета, та в художньому має динамічний характер. Займенники можуть виступати як частки і надавати мовленню експресії. Емоційності та експресивності надають зменшено-пестливі форми іменників та прикметників. Яскравим стилістичним прийомом є використання замість числівників – іменників для позначення великої кількості.

3. Статистичні основи морфологічної стилістики

Теорія і практика стилістики як окремого лінгвістичного вчення про слова всіх частин мови (змінюваних і незмінюваних) передбачає і їх стилістичну характеристику, а в її межах і кількісний вияв різних форм слова, бо це відображає неоднакову функціональну спроможність і мовленнєву актуальність кожної мовної форми.

До семантично і стилістично найпотужніших слів належать іменники та дієслова: їх лексичне значення предметності (для іменників) і дії, стану (для дієслів) є центром, навколо якого групуються в реченні всі інші слова із своїм особливим частиномовним значенням. Цим доповнюється те, що виражене іменником або дієсловом.

Поезія як особлива художня творчість значно менше, ніж проза й драматургія, визначається суто кількісними мовними показниками, навіть у поетичному мовленні до найуживаніших слів належать іменники, наступні – дієслова, і ще менше прикметники. Після них за спадною частотністю розміщуються: сполучники, прийменники, прислівники, займенники та слова інших частин мови. Якнайменше у поетичних текстах використовуються числівники та вигуки. Числівники – це міжстильові лексеми, які майже однаково вживаються в усіх стилях мови, однак найтиповіші для книжних (офіційно-ділового, наукового й публіцистичного) стилів.

Менш характерні для поетичного мовлення дієприслівники і дієприкметники. Вони обмежено властиві розмовно-побутовому мовленню і тільки із спеціальною стилістичною метою стають атрибутом художнього мовлення. Дієприкметниковий і дієприслівниковий звороти здебільшого є елементами наукового, офіційно-ділового і книжного мовлення. Вони також можуть римуватися. У поетичному мовленні ці засоби нерідко переобтяжують виклад, знижують художню барвистість, легкість, емоційність творів.

Сполучники у поезії навпаки, вживаються у значній кількості, що засвідчує влучність, розмаїтість і, водночас, окресленість семантико-синтаксичними зв'язками між їх сегментами.

Кількісний вияв дієслів у художньому мовленні великий. Тому художній стиль (як і розмовно-побутовий) вважають значною мірою дієслівним.

Частотність уживання слів різних частини мови завжди є своєрідним показником стильової належності висловленого, має незаперечне пізнавальне значення. Стилістичні дослідження морфології переконливо доводять, що використання частин мови є стилерозрізнювальною ознакою: певні стилі характеризуються вищою частотністю окремих частин мови і низькою частотністю решти частин мови. Така нерівномірність, а часом і диспропорція використання частин мови у різних стилях сучасної мови є не відхиленням від норми, а, навпаки, складає норму цих стилів та входить у систему його мовних засобів.

4. Стилістика складних речень

Складні речення найуживаніші в книжковій мові, в книжкових стилях цьому типові речень віддається перевага, оскільки складні речення логічні та інтелектуальні. Залежно від характеру синтаксичних зв'язків міх окремими граматичними центрами складні речення поділяються на складнопідрядні, складносурядні та безсполучникові. Складнопідрядні речення разом з простим поширеним становлять понад 80% усіх речень, уживаних у наукових текстах. Між реченнями вживаються сполучникові зв'язки з використанням прислівникових слів у ролі сполучників (тому, тоді, потім, оскільки, з огляду на те, що; унаслідок того, що; стосовно до того, що і т. ін.). Знижують рівень наукового мовлення невмотивовані запозичення з російської мови, здебільшого кальки типу між тим, згідно (даних досліду), дякуючи (досягнутим наслідкам). В українській мові для таких випадків є власні засоби сполучниково-прийменникового зв'язку – тим часом, згідно з (даними досліду), завдяки (досягнутим наслідкам) і под.

Складні речення застосовуються в науковому та офіційно-діловому стилі. В цих стилях широко використовуються пасивні конструкції для об'єктивної узагальненості та абстрактності без зазначення суб'єкта, тобто опис дії без зазначення того, хто її виконує. Такі конструкції типові для наукової мови в усіх її різновидах. В інших стилях мови вони також використовуються, але менше.

В офіційно-діловому стилі застосовуються переважно прості, досить поширені речення, а складнопідрядні речення тут застосовуються набагато менше. До мови офіційно-ділових документів ставляться особливо високі вимоги ясності й чіткості висловлення, точності формулювань. В текстах офіційно-ділових документів запроваджують рубрикацію (пункти і підпункти). Приклад простого поширеного речення з офіційно-ділового мовлення: «Судноплавство, користування водними об'єктами для потреб лісосплаву та інші види водокористування, створення різних гідроспоруд, провадження інших робіт у внутрішніх водах України, користування землею, лісами, тваринним світом, ведення гірничої справи, геологічних розвідувань та інша господарська діяльність на державному кордоні України провадяться відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України» (Відомості ВР України).

5. Стилістичні функції абзацу і тексту

Структура наукового тексту – це система одиниць різних рівнів. Одиниця найвищого рівня – складне синтаксичне ціле, що являє собою об'єднання самостійних речень у більші відрізки мовлення. Вони характеризуються єдністю думки, теми, змістовою й структурною завершеністю та спаяністю всіх компонентів. До інтонаційно-синтаксичних одиниць належить абзац (відступ у початковому рядку тексту) – пов'язана за змістом частина тексту від одного відступу до іншого. Абзац дає можливість відтворити думку в процесі її розвитку. Розмежування між абзацами відбувається за допомогою подовжених пауз. У нехудожніх текстах, зокрема в наукових, будова абзацу характеризується стандартністю, певною одноманітністю. Абзац поділяється на 3 частини: зачин (як правило, самостійне речення), що відкриває тему; середня частина, що відтворює розвиток думки; кінцівка, яка логічно завершує зміст абзацу.

Абзаци в публіцистичному та художньому стилях набагато різноманітніші за своєю будовою, яка залежить від теми опису чи зображення, від способу викладену, форми й типу мовлення. На відміну від предметно-логічних зв'язків, характерних для абзаців наукових текстів, у художніх творах та зближених до них жанрах публіцистики компоненти абзаців сполучаються здебільшого образно-асоціативними засобами.

Приклад:

«Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце дід довгого пробування на чужині? Чи відомий вам такий психічний стан, коли за один рідний згук, один образ рідний ладен буваєш заплатити роками життя?..

У такому, власне, стані я блукав однієї весняної днини над річкою Прутом, у південній Бессарабії. Якось не тішили моє око іні розлогі яснозелені, порізані блакитними озерцями та гирлами плавні, що розляглися за річкою в Румунії, ані жовті, закриті хвилею виноградників п підгір'ю, шпилясті гори, що тиснуться понад Прутом з сього боку» (М. Коцюбинський).

Синтаксичні засоби виразності використовуються в науковій літературі обмежено. Мета їх уживання не така, як у художніх та публіцистичних творах. Стилістичними фігурами в нехудожніх текстах користуються не з емоційно-зображальних міркувань, а як засобом, що сприяє легшому засвоєнню досягнень науки, дохідливому викладенню наукових істин. Види синтаксичних засобів виразності:

·        анафора – допомагає зосередити увагу на позначуваному повторюваним словом понятті, актуалізує його. Наприклад: «Дієприслівник поєднує ознаки дієслова і прислівника. Дієприслівник із залежними від нього словами формує дієприслівниковий зворот» (підручник);

·        епіфора – посилює значення повторюваного уривка. Наприклад: «На дно прозорої посудини насипають солі (наприклад, хлорид натрію або тіосульфат натрію). Обережно наповнюють посудину водою і опускають добре помітне тіло, яке плаває на певній висоті. Незабаром тіло почне підніматися вгору. Це свідчить про дифузію розчиненої в рідині солі» (посібник);

·        епанафора (композиційний стик) – також посилює значення повторюваного уривка. Наприклад: «Ускладнення організації живих істот від нижчого східця до вищого в процесі еволюції Ламарк назвав градацією. Градація правильно відображає шлях історичного розвитку живої природи від простого до складного, від нижчого до вищого» (підручник).

·        антитеза – допомагає читачеві глибше усвідомити зв'язок явищ, чіткіше уявити їхні особливості;

·        форма запитань і відповідей – застосовується в науковій прозі з метою зосередити увагу на певному положенні;

Науковому мовленню властивіші підрядні речення – причинові й наслідкові, а художньому – часові та обставинні; означальні широко вживаються в різних стилях.

Особливістю складносурядних речень є ритмічність і плавність, тому вони застосовуються в художньо-белетристичному стилі й публіцистиці, надаючи описової легкості та витонченості.

Безсполучникові речення, крім розмовного мовлення, широко представлені в тих фрагментах художніх та публіцистичних творів, де йдеться про зовнішні риси зображуваного – в описах природи й місцевості, в дорожніх нотатках, у спогадах тощо. Використовуються безсполучникові речення своєрідно і в поетичних творах. Нанизування таких речень надає відтінку розмовності, який контрастує з витонченим змістовим наповненням. Це сприяє посиленню емоційно-експресивного впливу на читача.

Висновок

Розглянувши граматичну стилістику та її одиниці, стало зрозумілим те, що семантично, граматично й комунікативно стилістична спроможність мови широко реалізується на синтаксичному рівні, в структурах усіх речень, словосполучень і слів-речень. Кожне речення в літературній мові формується за певною всенародною уставленою структурною моделлю. Немає жодного синтаксично індивідуального речення, яке б сформувалось поза межами певного різновиду речень. Синтаксично речення не розрізняються за стилями мови: немає речень розмовно-побутового, офіційно-ділового чи якогось іншого стилю. Кожне речення вимірюється за загально мовною схемою: просте – складне, розповідне, питальне – спонукальне, двоскладне – односкладне, поширене – непоширене, повне – неповне (з членуванням на більш об'ємні структурні різновиди). Однак від стилю мовлення залежить внутрішня сутність речення, неоднакове поєднання в ньому членів речення, кількісний вияв певних різновидів речення в кожному із стилів мови.

Украй важливим для стилістики є також розмаїття структури словосполучення (сурядного чи підрядного), але тільки в структурі речення, бо вживане окремо словосполучення є не комунікативною одиницею, а тільки номінативною, хоча й своєрідною, ускладненою. Словосполучення поза реченням (як і слово) – це тільки своєрідний матеріал, з якого формується речення.

Найчастотнішою синтаксичною одиницею є член речення. Коли він стає реченням, його стилістична функція набуває самостійності й особливої вагомості, однак і в складі речення кожен з його членів неповторний.

І нарешті, особливими стилістичними сегментами мовлення є абзац і текст. Семантично й структурно вони дуже різноманітні, утворюються зазвичай певним комплексом, поєднанням речень (а в їх складі й еквівалентів речення, які самостійно ніколи не становлять ні абзацу, ні тексту).

ЛІТЕРАТУРА

1.      Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2003;

2.      Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія: Підручник. – К.: Либідь, 1993;

3.      Волкотруб Г.Й. Практична стилістика сучасної української мови: Використання морфологічних засобів мови: Навч. посібник. – К.: ТОВ «ЛДЛ», 1998;

4.      Дорошенко С.І. Граматична стилістика української мови. – К.: Рад. шк., 1985;

5.      Дудик П.С. Стилістика української мови: Навч. посібник. – К.: «Академія», 2005;

6.      Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К.: Вища шк., 1987;

7.      Кравець Л.В. Стилістика української мови: Практикум: Навч. посіб. / За ред. Л.І. Мацько. – К.: Вища шк., 2004;

8.      Кудряшова М. Виражальні можливості морфологічних категорій у мові поезії українських неокласиків // Актуальні проблеми граматики: Зб. наук.праць. – Кіровоград: КДПУ, 1997. – Вип.2.;

9.      Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: підручник. – К.: Либідь, 1993. – 248 с.