(Титулку видалила з етичних міркувань)
Кого зацікавило, краще запитайте в мене назву ВУЗу, де зберігається ця контрольна, щоб потім не потрапити в халепу.
Кого зацікавило, краще запитайте в мене назву ВУЗу, де зберігається ця контрольна, щоб потім не потрапити в халепу.
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
«Організація та планування ділових комунікацій»
за спеціальністю: українська мова та література
Київ – 2012
Тема: Теорія і практика риторики масової комунікації
Зміст
Вступ
1. Мистецтво риторичної комунікації як органічна якість професіоналізму ділової людини
2. Основні закономірності риторики
3. Моделювання аудиторії
4. Стратегія і тактика
5. Види красномовства
6. Образи оратора, аудиторії
7. Риторичнй ідеал
Висновок
Використана література.
Вступ
Наша свідомість, можливо, й не зводиться до слів, але донести до людей свої думки, емоції та побажання ми можемо лише у формі слова. Мова фіксує наші знання про світ і дає змогу виразити ставлення до нього. Вона є основним засобом спілкування людей.
Виступаючи перед іншими, людина виражає й утверджує себе, водночас впливаючи на слухачів. Слово «красномовство» й означає гарне, красиве мовлення, яким милуються слухачі, це сила, з допомогою якої вдається впливати на оточуючий світ, змінювати його, реалізуючи своє власне бачення життя.
Обмін інформацією між людьми, встановлення комунікаційних зв’язків – складний і відповідальний процес. Це не тільки шлях повідомлення або форма зв’язку (транспортні комунікації, радіо, телебачення, пошта, телеграф, Інтернет), а й спілкування – специфічна форма взаємодії людей у процесі їх трудової і соціальної діяльності. Комунікація визначається як процес передачі і прийому інформаційного, емоційного чи інтелектуального змісту. Оптимізація форм соціальних комунікацій спрямована на досягнення взаєморозуміння між людьми, виявлення спільних інтересів, більш повний обмін інформацією. Людське спілкування визначає моральний клімат колективу, його психологічну стійкість, динаміку його згуртування або роз’єднання, взаємодія між Я і Ти. Життя великого міста сприяє інтенсивності контактів, але також і скорочення традиційних сфер спілкування. Тільки 9% контактів встановлюється на основі сусідства, в той час як на роботі та навчанні більше 38%.
Риторичне слово вживається не лише в офіційних сферах. Без риторики не може обійтися ані проповідник, ані викладач, ані державний діяч, ані юрист, ані бізнесмен. Чим більше розвинуте суспільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом. Недаремно у народі здавна живе вислів «золоте слово». Старогрецький філософ Арістотель казав, що дар мовлення має характер загальності й виявляється за найрізноманітніших обставин.
Формування справжнього професіонала, особи, яка вміє не лише творчо робити свою справу, але й керувати іншими, є актуальним і пріоритетним завданням цілого ряду гуманітарних наук, зокрема професійної (ділової) риторики.
Мовлення та ораторське мистецтво є засобом спілкування людей і вираження думок, почуттів, волевиявлень. Не можна не визнати, що ораторське мистецтво має неабияке значення як знаряддя діяльності для всіх, хто послуговується словом при виконанні своїх службових функцій. Ораторське мистецтво – це трибуна для висококваліфікованого фахівця і його засіб впливу на слухача.
1. Мистецтво риторичної комунікації як органічна якість професіоналізму ділової людини
Спілкування є однією з центральних проблем, через призму якої вивчаються питання сприймання й розуміння людьми одне одного, лідерства й керівництва, згуртованості і конфліктності, міжособистісних взаємин та ін. Спілкування допомагає глибше розглянути процесс міжособистісної взаємодії. Люди, як правило, починають спілкуватися з якогось приводу. При цьому їхні дії спрямовані на предмет спілкування, який визначає його сутність, дає змогу визначити спрямованість спілкування. Професійне спілкування формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою її частиною, засобом цієї діяльності. У професійній культурі спілкування можна виокремити загальні норми спілкування, що зумовлюються характером суспільного ладу і ґрунтуються на здобутках минулого і сучасного. Водночас ця культура має індивідуальний характер і проявляється у способах спілкування, що їх обирає суб’єкт у певних ділових та мовленнєвих ситуаціях щодо конкретних людей.
Логічні методи, за допомогою яких людина формує свої умовиводи, можна розмежувати на індуктивні (від часткового до загального) та дедуктивні (від загального до приватного, до конкретного висновку). Застосовуючи будь-який з цих методів, можна з різною точністю і вірогідністю отримати оцінку досліджуваного явища і прийняти необхідне рішення. Методи індукції дозволяють узагальнити інформацію, порівняти окремі факти, відкинути нетипові та визначити схожість, загальну тенденцію розвитку досліджуваного процесу. Дедукція, тобто метод пошуку рішення від загального до приватного, простіший, коротший спосіб формування умовиводи. Логічна система дедукції, заснована на понятті силогізму, була сформульована Арістотелем і складається з трьох суджень: двох посилок і висновку.
Мабуть, нема нічого складнішого, ніж мистецтво ведення діалогу. Оцінка особистості в суспільстві і об'єктивна самооцінка (що особливо складно!) Найчастіше залежать від того, де, як і що було сказано, хоча значення вчинку, акта, дії незмірно важливіше. Діалог крім обміну інформацією та емоціями сприяє соціально-психологічної адаптації, формує ставлення до себе і до суспільства. У процесі спілкування виробляється вміння слухати, доводити, розв’язати конфлікт, створювати довірливу і змістовну атмосферу під час бесіди. Володіння всіма можливостями та особливостями діалогу, комунікативної технології – важлива ознака професіоналізму. Фахівець у галузі науки і мистецтва управління повинен:
· Вміти формулювати мету і завдання діалогу;
· Володіти всіма формами ділового спілкування: бесіда, суперечка, полеміка, дискусія, дебати, диспут, ділова нарада, «круглий стіл», командна ділова гра, переговори, торги;
· Мати навички доводити і обгрунтовувати, чітко аргументувати і ненав’язливо переконувати, критикувати і спростовувати, досягати угод, компромісів, коригувати поведінку опонента і його оцінки;
· Володіти мовним і службовим етикетом і вміти його використовувати.
Мистецтво управління основну увагу приділяє мовному (вербальному) спілкування і вмінню організувати його в різних формах з застосуванням у кожному випадку своїх особливих методик і процедур.
Бесіда. Мабуть, бесіда є однією з найпоширеніших форм спілкування між людьми і в кожному випадку є своя специфіка, певна методика, правила реалізації. Бесіда може протікати між рівними за своїм соціальним і інтелектуальному рівню партнерами, між начальником і підлеглим, чоловіком і жінкою, вчителем і учнем, дорослим і дитиною. І кожного разу, в кожному конкретному випадку є свій, перевірений всім досвідом людства, стиль, сценарій і драматургія. Навіть сама «порожня, світська» розмова повинна мати чітку мету – це загальне правило для будь-яких форм спілкування. Очевидно, що метою випадкової, незапланованої розмови може бути просто приємний, необтяжливий діалог, коли кожен зі співрозмовників намагається бути ввічливим, чемним співрозмовником і тема їх невимушеної розмови має бути цікавою для кожного з них. Особливо важливо дотримуватися цього нехитрого правила в бесіді з жінкою. Професіоналізм, гарне виховання, високий рівень інтелекту, знання правил етикету дозволяють уникнути вульгарності, стереотипу у виборі тем і в манері ведення бесіди. Сумне враження справляє доморощений «світський лев», починаючи бесіду з влучного зауваження: «Сьогодні прекрасна погода, чи не так?»
Особливого мистецтва і такту вимагає бесіда старшого з молодшим, і мало хто з дорослих може уникнути спокуси говорити поблажливо-менторським тоном, повчати і наставляти, перейти на одностороннє «ти», підвищувати голос і, насолоджуючись беззахисністю опонента, вправлятися в дотепності та сарказмі. Тон наказу доречний тільки при екстремальних ситуаціях, прохання чи доручення діють ефективніше, ніж наказ. Успіх ділової бесіди багато в чому залежить від знання психічних та інтелектуальних особливостей співрозмовника, його проблем і бажань. Зазвичай співрозмовник реагує на слово емоційно – міміка, жест, інтонація, вираз обличчя дозволяють визначити його реакцію на сказане і внести необхідні корективи. Ніколи не слід бути абсолютно впевненим у силі своєї аргументації і недооцінювати розум і професіоналізм опонента, тому що це ще більш небезпечно. Нав’язливість, непомірний пафос, панібратство, приховані загрози, шантаж зазвичай дають зворотний ефект, викликають явну або приховану протидію.
Ділова розмова. Зазвичай розмова ділових партнерів виникає нібито випадково, по ходу справи, як реакція на ситуацію, що склалася, іноді й на спровокований інцидент. Мета ділової розмови – досягнення угоди на основі обміну інформацією, визначення позицій або отримання додаткових відомостей по суті питання. Але перед цією розмовою завжди є тривалий період роздумів, вивчення ситуації, позиції опонента, і бажання обговорити з ним проблему з’являється аж ніяк не спонтанно. Спеціаліст, який проводить діловий розмову, завжди намагається підготувати співрозмовника до спілкування, пам’ятаючи про важливість створення атмосфери довіри, симпатії (те, що психологи називають атракцією), і починає розмову з загальних положень, які не можуть викликати у співрозмовника негативних реакцій. Важливо знову підкреслити, що будь-яке ділове спілкування повинне мати ясну ціль, ще краще, якщо ця мета сформульована так, щоб вона стала загальною для обох сторін. Розумність прийнятого рішення багато в чому залежить від об’єктивної констатації сильних і слабких сторін своєї позиції, як і думок інших учасників розмови. Знаючи або з’ясувавши розбіжності в розумінні мети (або шляхів, що ведуть до неї) і підкресливши шанобливе ставлення до права опонента мати власну думку, розглядаються різні варіанти досягнення паритетної угоди. Якщо в розмові, нараді беруть участь кілька людей, то розумніше першим вислухати думку того, хто займає більш низьке службове становище, тобто надавати слово в черговості, зворотної офіційним статусом учасників наради.
Непоправної шкоди діловому спілкуванню буде завдано, якщо рішення обговорюваної проблеми буде залежати не від об’єктивних критеріїв, а від симпатії чи антипатії, від міжособистісних відносин з позицій особистих вигод і амбіцій. Ділова розмова буде конструктивною тільки тоді, коли предметом обговорення буде досліджуваний прецедент, а не ставлення до партнера. Діалог буде плідним, якщо зворотний зв'язок із опонентом, його реакції будуть перебувати під постійним доброзичливим і тактовним контролем. Розумніше ділитися своїми спостереженнями, остерігаючись безапеляційних оцінок, висновків і остаточних висновків. Особливу тактовність слід проявляти, якщо необхідно давати поради, планувати спільні дії. Але прагматично мислять фахівці вважаючи, що бесіда ефективна, якщо вона є засобом отримання, а не видачі інформації.
Інша небезпека підстерігає учасників ділової розмови, якщо один з них непохитно переконаний у своїй абсолютній правоті. Досягти компромісу в такій ситуації дуже важко, і саме ведення розмови залишає погане враження. Вкрай неприємне враження справляє низька культура ділового мовлення, що буяє словами-паразитами: «так би мивити», «як би», «ось». Іноді співрозмовник настільки захоплюється своєю мовою, що не помічає багатозначності своїх суджень і може потрапити у незручне становище.
Суперечка. «У суперечці народжується істина» – чи так це? Важко пригадати випадок, щоб у підсумку полеміки під час передвиборної кампанії, суперечок футбольних уболівальників, релігійних фанатиків або, нарешті, сімейних баталій з’явилася на світ ця сама істина. Адже найчастіше метою спору є не пошук рішення спірної проблеми, а утвердження, відстоювання власного, безсумнівно, єдино вірної думки з даного питання. Логіка спору веде до конфлікту, до невпорядкованої війни думок.
Кожен новий аргумент у суперечці спрямований на заперечення аргументу опонента, іноді забувається в запалі полеміки і сама суперечлива теза, з’являються нові й нові непримиренні позиції, нюанси. Для суперечки характерний будь-який спосіб спростування, заперечення тез опонента, конфліктність і антагоністичність думок, але ніяк не пошук компромісу. І якщо один із учасників, більш підготовлений або більше гучний, остаточно опановує полем битви суперечки, то осоромлений, вичерпавши всі свої аргументи і захриплий в запалі бою, у результаті все ж залишається при своїй думці, але придбавши при цьому стійку неприязнь до супротивника.
І ж все-таки, незважаючи на непримиренність суперечки і важливість відстоювати принципи, культурна, вихована і досвідчена людина зобов’язана намагатися не переходити межі допустимого тону, не образити партнера і не нажити в його особі ворога. Благородна людина не буде безжально «заганяти в кут» хворого, який переніс душевну травму опонента і буде жаліти його самолюбство. Така делікатність часто веде до складного внутрішнього конфлікту: боротьба бажання ефектної перемоги, використовуючи різкі і сильні доводи з побоюванням завдати непоправної шкоди репутації опонента і своїм відносинам з ним. Але відмова від явної та швидкої перемоги в суперечці, від жорсткого використання своєї безсумнівно виграшної позиції дає незмірно більше – збереження почуття власної гідності.
2. Основні закономірності риторики
Риторичне мистецтво вимагає від оратора значних зусиль.
Для того щоб оволодіти риторикою, треба знати її призначення, специфіку й основні закономірності.
Звичайно, у сучасне розуміння риторики не можна вкласти все те, чим вона займалася впродовж 2,5 тисячоліття і що протягом цього часу вироблялось у ній, не порушуючи головної загальної вимоги до кожної науки — її єдності. Те, що відійшло з риторики до інших наук, працює уже на їх користь. Разом з тим немає підстав відкидати те загальне, що виробила риторична традиція за цей час і на основі чого виформувався ідеомовленнєвий цикл як системність мисленно-мовленнєвої діяльності, з дотриманням якої оратор завжди буде досягати мети. Інакше кажучи, риторика виробила певний тип мовомислення, який називають ораторським. Риторику розуміють як науку про умови і форми ефективної комунікації. Таке визначення видається дуже загальним і відповідно неповним, оскільки комунікація може бути і не мовною, а риторика стосується саме мовної комунікації і не звичайної практичної, а досконалої. Ближчою до істини є думка Г. М. Сагач про те, що риторика — це «наука про закони управління мисленно-мовленнєвою діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності».
У риториці, як і в багатьох інших, особливо гуманітарних, науках, виокремлення і формулювання законів має абстрактний і дещо умовний характер, оскільки в реальному житті науки її закономірності залежать одна від одної, переплітаються і переходять одна в одну, не становлячи чітко окресленого закону.
Першим основним і найзагальнішим називаємо закон ступеневої послідовності. Він є основою ідеомовленнєвого циклу, забезпечує йому системність і єдність мисленно-мовленнєвої діяльності, спрямованої на підготовку і виголошення промов. В результаті цього він взятий за основу визначення предмета і структури у класичній риториці. Основні розділи риторики відображають етапи (ступені) від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підготовку — і до виголошення промови та одержання очікуваного ефекту від неї:
· винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);
· добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);
· втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція і елоквенція);
· тренування оперативної пам’яті, запам’ятовування (меморія);
· виступ, публічне виголошення промови (акція);
· самоаналіз власних успіхів та невдач (релаксація). У конкретному виконанні цих ступенів підготовки промови їх межі можуть бути нечіткими, розмитими, «забігати» в попередні чи наступні ступені. Наприклад, працюючи на етапі елокуції над мовною, зокрема образною, формою вираження матеріалу, оратор оглядається на попередні етапи — інвенцію (яка ідея?, чого треба досягти?), диспозицію (чи не порушується структура викладу предмета?) й одночасно думає про наступні етапи — меморію (чи запам’ятаю?, чи не переплутаю?) та акцію (як звучатиме?, чи не буде ця образність недоречною?, чи досягну нею мети?). Етапи ніби переливаються один в одний, але в напрямку наступного ступеня. Ступеневість у риториці є чітко вираженою. Порушення її призведе оратора до розгубленості і помилок у промові.
3. Моделювання аудиторії
Закон моделювання аудиторії передбачає системне вивчення аудиторії на основі соціально-демографічних, соціально-психологічних та індивідуально-особистісних ознак аудиторії з метою наступного забезпечення контакту з аудиторією в процесі виступу. Психологи звертають увагу на такий важливий момент встановлення контакту з аудиторією, як оцінка ораторської ситуації — позитивна чи негативна модель — з позиції оратора й аудиторії. Кожен з них прогнозує ситуацію, зважаючи на свій досвід й інші індивідуальні особливості.
Реалізація позитивної моделі спілкування лектора зміцнює впевненість у своїх силах, а негативні моменти активізують його захисні психологічні чинники: підвищується увага, загострюється чутливість, що може призвести до стресової ситуації, знижується творче самопочуття, виникають зневіра, хвилювання, страх перед аудиторією. Досвідчений оратор прагне тримати на видноті свою аудиторію. Для цього він готує набір цікавих фактів, наочний матеріал, змінює тональність розмови, виключає або адаптує складний матеріал тощо.
Соціально-демографічні ознаки є першим ступенем вивчення аудиторії. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіту, професію, склад сім’ї тощо. Цих ознак недостатньо, щоб скласти психологічний портрет аудиторії.
До соціально-психологічних ознак можна віднести такі: мотиви поведінки, потреби, рівень розуміння предмета.
Індивідуально-особистісні ознаки спрямовані на розкриття особливостей кожного суб’єкта зокрема, способу мислення, особливостей характеру, типу темпераменту, ступеня розвитку основних функцій — інтелектуальної, емоційної тощо.
Соціально-демографічні та соціально-психологічні ознаки аудиторії необхідно вивчати ще на підготовчому етапі (до безпосереднього спілкування), тобто прогнозувати їх, якщо відомий конкретний адресат. Індивідуально-особистісні ознаки вивчаються під час безпосереднього спілкування залежно від тривалості спілкування.
Значущість закону моделювання аудиторії полягає не лише у тому, що на його основі можна створити цілісний психологічний портрет аудиторії (вичерпно вивчити аудиторію), але і в тому, що цей закон відкриває можливість впливу на аудиторію за допомогою матеріалу і майстерності мовлення з метою її розвитку в тому, щоб дисциплінарні мотиви змінювалися інтелектуально-пізнавальними та морально-етичними, потреби слухачів усвідомлювалися як професійні і громадські, а байдужість змінилася конструктивністю.
4. Стратегія і тактика
Реалізація концепції промови для досягнення мети потребує загального планування на перспективу і конкретного планування найближчих поетапних дій, тобто стратегії і тактики.
Стратегічний закон передбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію.
Стратегія (програма дій) характеризується динамічністю, гнучкістю. Концепція може мати декілька стратегій залежно від аудиторії (на кожну аудиторію розробляється певна програма дій). Наприклад, можна розробити концепцію предмета (культурологія, історія, риторика та ін. як засоби розвитку людини) і виробити декілька стратегій: насамперед створити стратегію за роками навчання — на один рік, другий, третій і т. д., орієнтуючись на певну аудиторію, далі розробити стратегію уроків як більш конкретний етап реалізації концепції.
Стратегія складається з таких компонентів:
a) Завдання.
b) Формулювання тези
Завдання – це плановий результат впливу на аудиторію (що пояснити, розтлумачити, аргументувати і в чому переконати). Коли визначено завдання (що я хочу отримати, чого домагаюсь від тієї чи іншої аудиторії), необхідно вичленувати з концепції коло запитань, орієнтованих на аудиторію, проаналізувати їх і сформулювати власний підхід до пошуку відповідей на них.
Формулювання тези – це система коротких відповідей суб’єкта на поставлені запитання.
Стратегія, хоча й становить певну конкретизацію концепції все ж є досить загальним явищем, яке потребує подальшої конкретизації: розгортання тези та її обґрунтування, залучення з аудиторії однодумців, нейтралізації противників, схиляння на свій бік тих, хто вагається. Для цього необхідний наступний крок, роль якого відведена тактичному закону риторики.
Тактичний закон передбачає систему дій з підготовки ефективної реалізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і активізація мислення аудиторії.
Ефективність аргументації залежить від певних умов:
a) компетентності аргументатора в обговорюваних питаннях;
b) наявності в аргументатора філософсько-логічної бази (теоретична підготовленість та вміння логічно мислити);
c) керування власними емоціями та почуттями, які не повинні впливати на логічну діяльність, а використовуватись як посилення;
d) знання аргументатором особливостей аудиторії, зокрема, її здатності до сприйняття аргументації (нахили, потреби, інтелектуальні можливості, тощо).
Друга частина тактичного закону — активізація мовленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.
Активізація передбачає таку послідовність дій:
· зацікавити аудиторію;
· викликати аудиторію на роздуми;
· вивести аудиторію на рівень обговорення.
Зацікавити аудиторію. Це перший крок, який досягається використанням:
а) аудіовізуальних засобів (графіки, таблиці, малюнки, схеми), динамічних (відеоматеріали і т. ін.). Використання цих засобів концентрує увагу слухачів, знімає втому, вони краще засвоюють інформацію;
б) реклами;
г) проблемного введення матеріалу, який дозволяє суб’єктові з перших хвилин спілкування оволодіти увагою аудиторії за допомогою проблемних питань, доцільних афоризмів, анекдотів, чітко сформульованого завдання, активного спілкування, захоплюючих, яскравих прикладів тощо.
Завдяки першому кроку активізації можна зняти байдуже ставлення, викликати особистісну потребу спілкування.
Викликати аудиторію на роздуми – це другий крок активізації, який полягає в тому, щоб створити у слухачів потребу обмінюватися думками щодо обговорюваних питань, яка досягається логічними та психологічними методами.
До логічних методів відносяться способи розгортання тези:
· спіральний спосіб (багаторазове повторення тієї самої думки, але кожного разу при цьому збагаченої новою інформацією), який можна застосувати для непідготовленої, конфліктної аудиторії тощо;
· ступеневий спосіб (від загального до конкретного і навпаки). Розгортання тези від загального до конкретного орієнтоване зазвичай на підготовлену аудиторію, розгортання тези у зворотному порядку – на менш підготовлену аудиторію;
· соціативний спосіб (розгортання тези у вигляді поєднання у свідомості різних образів), який можна застосовувати в аудиторії, де домінують люди з образним мисленням (в дитячій аудиторії тощо).
До психологічних методів активізації належать такі:
· «запитання — відповідь». Такий метод допомагає зосереджувати увагу аудиторії на важливих моментах спілкування, перевіряти засвоєння матеріалу за допомогою запитань;
· психологічна пауза (час, даний суб’єктом аудиторії для осмислення певного виокремленого положення чи поставленого запитання).
Виведення аудиторії на рівень обговорення та прийняття рішення є третім кроком активізації та досягається логіко-психологічними та аудіовізуальними методами.
Логіко-психологічні методи на етапі обговорення повинні підкріплюватися аудіовізуальними засобами (схеми, малюнки, графіки, відеоматеріали тощо).
Отже, активізація мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії — це система дій, завдяки якій суб’єкт забезпечує аудиторії найглибший рівень пізнання того чи іншого питання, наслідком чого є повноцінний двосторонній процес спілкування суб’єкта та аудиторії.
Отже, тактичний закон дозволяє суб’єктові знайти ефективні засоби впливу на аудиторію.
5. Види красномовства
В красномовстві спостерігаються такі 6 видів:
Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає за результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у шкільній (різних рівнів) і науковій аудиторіях. Античне академічне красномовство було досить невимушеним. Так, Арістотель міг читати лекції під час прогулянок з учнями. Проте, з часом, школа ставала все більш регламентованою і до V ст. н. е. усталився навіть тип лекції. В Європі академічне красномовство почало динамічно розвиватися в середньовічних університетах (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту набуло воно в післяренесансний період. Ускладнюється робота вищої та середньої шкіл, виникає наукова педагогіка (Ян Амос Коменський).
В Україні зародження академічного красномовства пов’язано з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської Академії. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харківського та ін.).
Видатні науковці, зокрема Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Петро Могила та ін. були не лише творцями, а й пропагандистами наукових знань, які прагнули наблизити до народних мас.
Академічне красномовство поділяється на три види:
1) власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія);
2) красномовство вищих навчальних закладів (лекція, цикл лекцій);
3) шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь, опис, бесіда тощо).
Головні риси академічного красномовства — доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка термінологія, позбавлена будь-якої двозначності.
Лекція — основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але аудиторія повинна не лише слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система методів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а подає різноманітні точки зору, що існують у науці та можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.
Досвідчені викладачі послуговуються також різноманітними формами діалогу із слухачами: колоквіум, дискусія, диспут, усна рецензія, обговорення і т. ін.
Соціально-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній ситуації.
До нього відносять ювілейну, похвальну промову, надмогильну, усну побутову оповідь, тост (застільна промова), анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу.
За античною класифікацією урочисте красномовство було на першому місці. Його потрібно розглядати як частину побуту повсякденного життя разом із святами, ювілеями, іменинами, похованнями тощо.
Так, у греків красномовство зародилося в архаїчний період, коли вдала промова могла змінити розклад політичних сил і забезпечити важливі переваги. В «Іліаді», де оспівано похід греків на Трою, перевагу віддано, насамперед, урочистому красномовству, що межує з політичним (воєнним), але більше стосується внутрішніх відносин між членами грецької громади. Царі-вожді повинні були вміти публічно виступати на зібранні, як Одіссей, що виголошує своє слово, жваво жестикулюючи. Старець Нестор названий у Гомера «громомовним вітією», водночас йому належать слова «солодкі, мов мед». Греки вбачали у здібності до красномовства «дар богів», але з давніх-давен вказували на потребу виховання у вождя мовних здібностей.
Як особливий жанр в античності набуло сили надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам’яті афінських синів, які полягли в бою). Письмова форма — віршова — утворила в цій сфері особливий жанр лірики — епітафію (наприклад, «У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро»).
Фахівці відзначають велику роль побутового красномовства у розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя, який повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх учнів, вихованців.
Неперевершеним розповідачем усних гумористичних оповідань був український письменник Остап Вишня, блискучі «вечірні розмови» тривалий час вів із слухачами й читачами газет незабутній Максим Рильський.
Лекційно-пропагандистське красномовство активно розвивалося у З0-80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки через соціально-політичні зміни переживає певний кризовий період.
Лекційно-пропагандистське красномовство включає кілька видів:
Науково-популярні лекції містять у собі, крім логічно побудованого наукового змісту, елементи експресивно-емоційні, які сприяють формуванню переконання. Вчитель може виступити і як оратор, і як полеміст, майстерно й доцільно використовуючи елементи науково-теоретичної, науково-популярної, науково-методичної лекцій. Доцільно активно використовувати діалогічні й полілогічні форми комунікації, що стимулюють мисленнєву та комунікативну діяльність учнів, студентів.
Лекція-інформація містить у собі повідомлення про невідомі слухачам факти, є найпоширенішим видом у лекційній діяльності вчителя, викладача вищого навчального закладу.
Лекція-інструктаж готує слухачів до виконання якоїсь роботи, виокремлюється методичною спрямованістю.
Лекція-показ — розповідь про певні методи роботи із показом того, як необхідно цю роботу виконувати.
Лекція-бесіда має діалогічну спрямованість, тому що мовець долучає до інтелектуальної співтворчості аудиторію, чим значно активізує її увагу, інтерес до обговорюваних проблем.
Лекція-репортаж є розповіддю про побачене під час екскурсії, подорожі історико-культурними місцями, враження від зустрічі з цікавою людиною тощо.
Лекція-спогад присвячена подіям історії, учасником чи свідком яких був оратор. Вона виокремлюється значним ступенем інтимізації процесу спілкування, довірливістю, емоційністю, яскраво виявляє духовно-інтелектуальний світ мовця, систему його цінностей, запити, потреби.
Педагог-оратор повинен володіти особливостями усіх цих видів та підвидів лекційно-пропагандистського красномовства, відчуваючи потреби аудиторії, формуючи своїм живим словом високі громадсько-політичні інтереси слухачів, їхню життєву позицію в умовах гуманізації та демократизації освіти.
Дипломатичне красномовство розвивається в державах, які проводять активну державотворчу політику, формують свій міжнародний авторитет тощо. Українське дипломатичне красномовство зазнало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького, Запорізької Січі, а також у період розбудови незалежної, сувенної України у 90-ті роки XX ст.
Дипломатичне красномовство включає в себе такі два основні види:
1) промова на міжнародній конференції;
2) промова в процесі дипломатичного акту.
Дипломатичне красномовство вимагає від оратора високого рівня мисленнєво-мовленнєвої та комунікативної культури, зокрема абсолютно правильної вимови, вільного володіння рідною та іноземною мовами, ясності мислення і мовлення, точності, стислості, доцільності мовлення, розвиненого чуття мови, високого загальнокультурного рівня, освіченості, інтеліґентності, індивідуального стилю мовлення, спілкування, думок, ідей, пропозицій.
Дипломатичне красномовство в Україні сьогодні активно розвивається, закладаються основи українського національного красномовства дипломатів суверенної незалежної держави, яка посідає гідне місце на міжнародній арені.
Красномовство людини, яка повинна ефективно діяти словом у різних комунікативних ситуаціях, зокрема під час спілкування з іноземцями, повинна містити елементи дипломатичного красномовства, яке дозволить досягнути поставленої мети шляхом професійного володіння живим переконуючим словом.
Військове красномовство є одним із найдавніших. Воно розвивалося в усі часи та в усіх народів, зокрема й в Україні в період відстоювання нею своїх національно-політичних інтересів, боротьби із численними іноземними ворогами. Слово — це зброя, сила й могутність якої визнавалася й визнається провідними політиками, державними діячами, а також фахівцями у сфері ораторського мистецтва від часів античності й до наших днів.
Українське військове красномовство найяскравіше подане в ораторській спадщині часів Запорізької Січі, у документах, матеріалах, спогадах провідних військових діячів періоду Великої Вітчизняної війни, коли хід військових подій часом безпосередньо залежав від сили переконуючого слова командувача.
Усім пам’ятне військове красномовство князів Київської Русі, котрі завжди попереджували ворогів про те, що йдуть на них війною: «Йду на ви!»
Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного мовлення, насиченістю, прислів’ями, приказками, афоризмами, оригінальністю, доцільністю, кмітливістю, дотепністю.
Військове красномовство має кілька основних різновидів: промова-наказ, інструктивна промова, виступ на військово-політичну тему, заклик. Комісари Великої Вітчизняної війни активно використовували такий різновид військового красномовства, як бесіда перед боєм, щира бесіда після бою, де послуговувалися емоційно-психологічними чинниками, зокрема гумором, гострим дотепним слівцем.
Рекламне красномовство — один із різновидів соціально значущого красномовства, що активно розвивається на Заході і починає розвиватися у незалежній демократичній Україні.
Рекламне мовлення на Заході розуміється як особлива сфера практичної діяльності, продуктом якої є словесний твір — рекламний. Його основні риси — зміст і зовнішнє оформлення. У рекламі наявні елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має на меті привернути увагу покупця, зацікавити, викликати бажання придбати товар, що рекламується. Логічна сторона тексту підпорядкована естетичній, вона повинна бути максимально зручною для сприйняття, а також бути чіткою, привабливою, емоційною, як певний вид кодових ідеологічних текстів.
Рекламне красномовство в Україні робить перші кроки на шляху завоювання як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, йому ще бракує професіоналізму, культури, інколи зраджує почуття міри й смаку, вже з’являються свої штампи, кліше, які не приваблюють аудиторію, відлякують «крикливістю», наполегливістю.
Викладач повинен глибоко вивчати, аналізувати такі аспекти діалогу, як логічний (суттєва форма мислення), соціологічний (між різними соціальними групами), лінгвістичний (роль слова у діалогічному спілкуванні, сутність словесної творчості, структура, функції мови), психологічний (аналіз душевного стану співрозмовників), історичний досвід (осмислення багатющих за змістом, яскравих за формою взірців), педагогічний (вчити вести творчий діалог, прищеплювати бажання висловлювати ідею, ділитися своїми думками, переконаннями, формувати почуття поваги до співрозмовника), політологічний (ідейно-політичний аспект діалогу, застосування, з’ясування ідейно-політичних моментів у різних формах діалогу).
Такою є загальна схема розподілу жанрів ораторського мистецтва на основні роди й види. Вона, звичайно, дещо спростовує реальну дійсність і не дає можливості побачити всю багатоманітність живого мовлення, спілкування з метою формування переконань на традиціях як античного світу, так кращих набутків світової і національної риторичної спадщини.
Усі жанри мовлення, як величне й невмируще досягнення культури давнього світу, тісно й органічно пов’язані із суспільно-політичним життям, побутом, виражають ментальність народу, є способом мислення творців унікальної риторичної спадщини — скарбниці усього людства.
Кожне нове покоління робить свій внесок у духовно-інтелектуальне життя суспільства, додає нові цінності до вироблених пращурами, і через духовну спадкоємність нові покоління здатні сприймати, розуміти, розвивати мистецькі цінності, створені іншими людьми сотні, тисячі років тому, вічні й нетлінні цінності, до яких з повним правом можна віднести ідею Цицерона про необхідність збереження принципу природності ораторського мовлення як вищої якості красномовства. Цього можна й треба досягати у всіх жанрах мовлення. Справжній оратор повинен дбати про довіру аудиторії до свого слова, могутність авторитету слова через гармонію двох видів краси — чарівності та достоїнства.
6 Образи оратора, аудиторії
Образ оратора. У класичній риториці Давньої Греції і Давнього Риму поняття образу оратора належало до головних. Проте спочатку вся увага риторів була звернена переважно на те, якою має бути переконлива промова, далі, з розвитком риторики, коло зацікавлень дослідників риторики і вчителів у риторичних школах поширюється на три невід’ємні складники риторичного діяння: оратор — промова — слухачі.
У давньогрецькій риториці, головним завданням якої було переконувати слухачів засобами живого слова, домінуючою вимогою до оратора була добродійність, здатність викликати довіру у слухачів, тобто оратор повинен бути настільки добрим і приємним, щоб люди мимоволі ставали його слухачами, вірили йому. Оскільки антична риторика була міцною сув’яззю логосу (думки і слова), філософії, теорії пізнання світу, то й ритор мав бути високоосвіченою і талановитою людиною, а ще і фізично досконалою.
Найповніший образ класичного оратора античних часів постає з трактатів про ораторське мистецтво Цицерона: «...Першою і неодмінною умовою для оратора є природне обдаровання. Для красномовства необхідна особлива жвавість [гнучкість] розуму й чуття», які мові про будь-який предмет надають оздоби. Це «робить прикрашання численним, запам’ятовування – точним і міцним... усе це є дари природи...; якості, дані людині від природи... – швидка мова, звучний голос, сильні легені, міцна статура, склад і вигляд усього обличчя й тіла...»; «Оратор багатий не лише словами, а й думками».
Оратор завжди на людях, а під час промови він підлягає суворішому суду, ніж інші, «і скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами здійснюється цей суд». Ця гіпербола потрібна була Цицеронові, щоб відзначити, наскільки відповідальним було в його часи заняття ораторством. На думку Цицерона, «оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам’яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, яку кращих лицедіїв... Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора...».
Оратор не може бути байдужим до предмета промови, йому необхідні «...ревність і захоплена любов до справи! Без цього у житті не можна дійти взагалі ні до чого великого, а тим більше до того, до чого ти прагнеш». Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада у будь-якій миролюбній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму.
Справді, які співи солодші, ніж помірна розмова?
Які вірші доладніші за художнє розташування слів?
Який актор, що наслідує правді, зрівняється з ораторам, який захищає її?
А що витонченіше, ніж маса гострих думок?
Що чарівніше, ніж пишність слів, яка освітлює справу?
Що є багатшим за промову, насичену змістом різного роду?
Немає такого предмета, який був би виражений гарно й достойно і не став би надбанням оратора!..
Хто на шлях істини настановить полум’яніше,
Хто негідників викрає нещадніше,
Хто прекрасніше уславить благородних?
Хто може з такою силою викривати й нищити пристрасті? Хто ніжніше потішить у скорботі?»
3 вимог, які ставить Цицерон до ораторів, видно, що найкращим він вважає оратора всебічно розвиненого і поліфункціональ-ного, у красномовстві якого знання поєднувалися б з мораллю (етосом), обов’язок — із задоволенням від естетичної насолоди: «Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження. Вчити — обов’язок оратора, давати насолоду — честь... справляти ж сильне враження — необхідність».
Зрозуміло, що стати таким оратором непросто. Необхідні не тільки природні дані, освіта та виховання, а й талант. Однак що таке талант у розумінні Цицерона? На це великий оратор відповідає так: «Талант мені потрібен оброблений, як поле, не один раз зоране, а двічі й тричі, щоб тим ліпшими й більшими були його плоди; а обробка таланту — це досвід, це звичка слухати, читати, писати. . .». Отже, талант оратора — це велика праця над удосконаленням свого власного мовлення, це постійний пошук чогось нового у сфері риторики, адже яким би майстерним не був оратор, кожна проголошена промова — вже за його плечима і, як би не спиралася на попередню наступна промова, вона мусила мати вже щось своє, нове: в темі чи ідеї, повороті думки, логічних ходах, міркуваннях, аргументах, зустрічних спростуваннях, словесних засобах чи несподіваних фігурах. Тому що «ораторське мистецтво не може бути жалюгідним і блідим, а повинне бути приємним і розцвіченим найрізноманітнішими предметами, тому гарному ораторові слід багато про що почути, багато чого побачити, багато чого осмислити і засвоїти, а також багато чого перечитати...».
Цицерон, передаючи свій досвід ораторської діяльності учням (бо кожний пристойний оратор в античному світі мусив мати і мав послідовників), розкривав процес підготовки промови, наголошуючи на тому, що оратор має робити і в якій послідовності на кожному етапі:
· по-перше, він [оратор] повинен підібрати зміст для своєї промови;
· по-друге, розташувати знайдене по порядку, зваживши й оцінивши кожен доказ;
· по-третє, одягти й прикрасити все це словами;
· по-четверте, зміцнити промову в пам’яті;
· по-п’яте, виголосити її достойно й приємно. Далі Цицерон розповідав, як він проходив ці етапи: «...я дізнався і зрозумів, що перш ніж розпочати справу, слід на початку промови схилити слухачів на свою користь, далі пояснити справу, після цього з’ясувати предмет суперечки, потім довести те, на чому ми наполягаємо, нарешті відкинути заперечення; в кінці промови все те, що говорить на нашу користь, розгорнути й звеличити, а те, що за супротивника, похитнути й позбавити значення. Далі вчився я також правил прикрашання стилю: вони повідомляють, що висловлюватися ми повинні:
· по-перше, чистою і правильною латиною;
· по-друге, ясно й виразно;
· по-третє, гарно;
· по-четверте, доречно, тобто відповідно до достоїнства змісту...».
Образ аудиторії. Аудиторія слухачів — це те, заради чого виникала й розвивалася риторика як наука і як педагогічна майстерність, заради чого красномовство сягало вершин словесного мистецтва, а оратор працював у поті чола і «згорав» у полум’ї слави або безслав’я. Слухачі є першою рушійною силою для риторики і в риториці, як учні — для педагогіки і в педагогіці.
Слухачі бувають різні: за суспільною роллю, за фахом, за освітою, за віком, за мораллю, нахилами й уподобаннями, зрештою, за внутрішньою і зовнішньою готовністю слухати чи ні, сприймати чи відхиляти оратора. Проте промовцю слід пам’ятати головне: слухачі завжди його судді у фігуральному значенні цього слова, і постійним його завданням завжди має бути намагання досягти переваги над слухачами. Те, що ми нині бачимо й чуємо безславних промовців, свідчить, що вони не прагнуть до перемоги над слухачами і не дбають так, як дбали про це оратори доби класичної риторики.
Аудиторія слухачів завжди конкретна, тому точних, безпомилкових приписів, як підкорити аудиторію, а тим більше подолати її опір, не може дати жоден ритор. Однак є кілька чинників, на які вказували відомі оратори і які можна задіяти для досягнення цієї мети. Умовно можна виділити такі види аудиторії: прихильна, байдужа, ворожа (навіть агресивна) і комбінована, що поєднує в собі і прихильних, і байдужих (як писав Цицерон, «в’ялих»), і ворожих слухачів.
В європейських риториках XVII ст. (за традицією Цицерона і Квінтіліана) поряд з ампліфікацією розглядали афекти як засоби створення настрою, впливу на душу слухачів. Серед них виділяли пафос.
Оратор має передбачити, як не втратити прихильних, здобути байдужих, заспокоїти агресивних. Цицерон вважав, що «вся міць і мистецтво красномовства полягають у тому, щоб або заспокоювати, або збуджувати душі слухачів». Досягти цього може тільки той, і хто розуміє людську душу і знає причини, які викликають спалах чи заспокоєння.
Для цього ораторові потрібні насамперед глибокі знання, які є джерелом красномовства, освіта, гідна вільної людини, говірливість (бажання говорити), швидкість і стислість у нападі, який треба сповнити вишуканістю і благовихованням, і така ж швидка реакція, щоб самому відбити напад. Важливо, щоб оратор мав здатність швидко орієнтуватися, щоб з дрібниць не робити трагедії і не втратити обличчя в очах аудиторії.
Для оратора немає нічого важливішого під час «виголошення промови, ніж прихилити до себе слухача і так його збудити, щоб він керувався більше якимсь душевним пориванням і хвилюванням, між порадою і розумом» – писав Цицерон. Отже, в античній риториці перевага надавалася саме почуттям і моралі, а не розуму і практичності, тому і аудиторія могла прийняти не всякого оратора.
7 Риторичний ідеал
В античній риториці послідовно виробилися два риторичні ідеали. Для ораторів — носіїв першого ідеалу — головним у риторичній діяльності є переконливість, далі істинність переконливого мовлення, моральність на користь суспільству, чіткість і впорядкованість. Цей ідеал називають сократівським.
Другий риторичний ідеал вважають софістичним. Для носіїв і прихильників цього ідеалу характерною є формальна переконливість, надмірна словесна краса, пишність, вибагливість мовлення, самовираженість і корисливість оратора.
Сучасні ритори вважають, що зараз діють три риторичні ідеали.
Перший з них можна назвати близьким до софістичного, але нині він дуже американізований, саморекламний, нав’язливий, такий, що повсюдно заполонив собою засоби масової інформації і спрямований на маніпуляцію свідомістю мас.
Другий риторичний ідеал несе в собі морально-етичні цінності східнослов’янського, давньоукраїнського ідеалу. Він близький до першого античного ідеалу — ідеалу переконаності й істинності, ідеалу Платона і Сократа.
Третій риторичний ідеал сформувався в імперський і радянський часи. Цей риторичний ідеал називають тоталітарним, пропагандистським.
Усі ці ідеали у видозмінених формах живуть і нині в мовосфері (сучасного українського суспільства. І це закономірно. Шкода, що вони разом не становлять єдиної виваженої риторично-ідеальної системи, в якій мали б відповідати певним соціальним моделям життя і поведінки мовців. На жаль, в українському суспільстві нині поширюється сучасний американський риторичний ідеал, чужий слов’янській культурі, зокрема українській, яка завжди мала міцні традиції успадкування еллінської античної культури. Американський ідеал перемагає наші ідеали у засобах масової інформації і масової культури. Українське суспільство ще не звільнилося і від тоталітарного риторичного ідеалу. Нагальні, закличні, категоричні, безапеляційні промови багатьох наших політиків сприймаються як рудименти радянської епохи: авторитарне мислення, нетерпиме монологічне мовлення, мовна агресія, телефонне право, влада на слово, підкорення співрозмовника тощо. Все це можна назвати політизованою псевдориторикою.
Слов’янський, давньоукраїнський риторичний ідеал формувався на античних грецьких традиціях та християнських морально-етичних цінностях. Характерними ознаками для нього є честь, благородство, смиренність, милосердя, шляхетність, слухняність, побожність, духовність. Ці засади сформували риторичний ідеал любові, або ідеал гуманістичної риторики, спрямованої на досягнення гармонії стосунків за допомогою засобів мовного спілкування.
Гармонія в риториці — це логічна послідовність міркувань і впорядкованість мовлення, це міра матеріалу і помірність його викладу, певний мовленнєвий лад.
Ритори-педагоги завжди вважали, що розум, почуття, волю треба виховувати на засадах добра, краси, гармонії. Риторика любові запобігає конфліктам, пом’якшує конфлікти і суперечки, гармонізує суспільство. Про це мають пам’ятати не тільки оратори, а й усі мовці, зокрема педагоги, політики, урядовці, лідери суспільної думки.
Основні вимоги до промовців в аспекті риторичного ідеалу можна згрупувати в такі позиції:
1. Сповідування певного риторичного ідеалу, тих принципів, які визначають обраний ідеал, реалізація ідеалу в риторичній практиці через дотримання певних рис.
У системі слов’яно-українського риторичного ідеалу, що розвинувся на ґрунті античної риторики в епохи (барокову, романтичну, неоромантичну) українського національного відродження, були необхідними такі риси: системність, чіткість, міра, порядок, рівновага, витримка, терпіння, самодисципліна, витривалість, подвижництво.
В такому риторичному ідеалі переважала гармонійна триєдність:
а) ідея, думка, задуми, істинність;
б) моральна спрямованість на добро, етичність, благо, справедливість, гуманність;
в) краса як гармонія змісту і форми, доцільність і мовна довершеність.
2. Моральний обов’язок оратора — бути чесним, справедливим, доброчинним, відкритим для людей.
3. Висока освіченість оратора. Оратор повинен мати ґрунтовні знання не тільки з предмета мовлення, а й з проблем усього курсу цієї дисципліни і дотичних тем із суміжних наук.
4. Обов’язковим для оратора є вільне володіння сучасною українською літературною мовою, зокрема її стилістичною системою, функціональними стилями та жанрами, способами та прийомами організації художніх засобів для підготовки й виголошення промов.
5. Виразне індивідуальне мовомислення. Добре, якби кожен оратор, промовець мав власний ораторський стиль з характерними індивідуальними рисами свого публічного мовлення, вмів створювати потрібну тональність, колорит спілкування.
6. Промовець має бути національне свідомою особистістю і позитивно впливати на мовну практику.
До індивідуального ораторського стилю можна віднести:
· усвідомлення потреби і виховання оригінального мовомислення;
· власну мовотворчу манеру, що виявляється в особливостях композиції промови, побудови фраз, схильності до вживання певних слів і словосполучень, окремих художніх засобів;
· поведінку промовця в аудиторії; вміння відчувати «центр» спілкування, вчасно переключати увагу слухачів;
· кінесику і міміку та характерні жести;
· техніку вимови і дикцію, ритмомелодику. Отже, той, хто хоче стати майстерним промовцем (оратором, красномовцем), повинен подбати про:
· освіченість і глибокі знання свого фаху та дотичних до нього;
· риторичний ідеал, який би хотів наслідувати;
· пошук промовців, чиє мовлення відповідає його смаку, в кого він хотів би вчитися, знайти свій мовний авторитет;
· власний ораторський стиль;
· вміння вести розгорнений монолог (лекцію) з фахової проблематики;
· вміння вести конструктивну бесіду;
· володіння полемічним красномовством, культурою діалогу і полілогу у дискусіях і диспутах;
· морально-етичний облік освіченої і вихованої людини;
· вміння користуватися скарбницею античної і національної риторики, ораторським досвідом попередників і сучасників (використовувати взірці промов і текстів, прийоми риторичної техніки, стилістичні засоби національної мови).
Висновок
Мистецтво ритора (оратора) полягає в його володінні усним словом як засобом впливу на слухачів. Воно ґрунтується на культурі мислення, глибокій і різносторонній освіченості, засвоєнні досвіду найкращих ораторів минулого і ораторів сучасних, бездоганному знанні мови і досконалому володінні мовленням, а також на оволодінні культурою спілкування. Оратор має бути наділений розумом, ерудицією, даром слова, певним рівнем майстерності, бути комунікабельним. Сьогодні, коли суспільство живе в умовах девальвації слова, особливо важливим є особиста порядність оратора, його безкомпромісність, щирість, спроможність обстоювати власні погляди, вміння зрозуміти проблеми людей, до яких він звертається.
Необхідність відновлення національних риторичних традицій спричинена тим, що нині виникла якнайгостріша потреба в особистостях, які можуть самостійно мислити, переконувати, спонукати й скеровувати співгромадян до поступу до істини, добра і краси. Сьогодні ми розуміємо риторику як науку, спроможну відіграти роль синтезатора багатьох наук, спрямованих на розвиток мовної особистості: педагогіки, соціолінгвістики, психолінгвістики, соціальної й особистісної психології, методики викладання мови, стилістики, культури мовлення, лінгвістики тексту тощо.
Відновлення статусу риторики як науки і навчальної дисципліни має стати визначним кроком на шляху до творення демократичного, високоцивілізованого суспільства.
Отже, в сучасних умовах у демократичній Україні, коли кожен із нас прагне до підвищення рівня власної загальної культури і мріє жити у красивому, багатому та високодуховному суспільстві, одним із головних завдань викладачів-філологів є допомагати студентам реалізовувати їхнє бажання вчитися, ставати досконалими у всіх відношеннях, у тому числі риторично грамотними, зразковими творцями й реалізаторами великих ідей.
Використана література
1. Власова Л.В., Сементовський В.К. Ділове спілкування. – М., 2000. – 236 с.
2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000
3. Історія красномовства. – К., 2000
4. Кузін Ф.А. Культура ділового спілкування. – М.: Вид. НОРМА, 1997. – 114 с.
5. Левчук Л.Т. Історія світової культури. – Київ: «Либідь», 1994 р. –310 с.
6. Мацько Л. І. Риторика: Навчальний посібник / Мацько Л. І., Мацько О. М. – К.: Вища школа, 2003. – 311 с.
7. Олійник О. Ділове спілкування: Навчальний посібник. – Красноармійськ: КІІ ДонНТУ, 2009. – с.380
8. Сагач Г. М. Ділова риторика: мистецтво риторичної комунікації: Навчальний посібник. – К., 2003. – 255 с.
9. Степанов О. М. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник / Степанов О. М., Фіцула М. М. – К.: Академвидав, 2005. – 520 с.
10. Чибісова Н. Г. Риторика: Навчальний посібник / Чибісова Н. Г., Тарасова О. І. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 228 с.
Інтернет-ресурси:
Немає коментарів:
Дописати коментар