Проза Новела
«Цвітові яблуні»
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде
Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють
кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тоді дума за
думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні
вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у
могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину
моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях
невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я
добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді
фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її
милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном
ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного
лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де
розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.
— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у
шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед
грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і
піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І
томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул —
...глуха канонада. Насуваються дві грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в
тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні
росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з
флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі —
до неможливости натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в «чека».
Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича.
Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на
мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що
нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і
монотонне наспівує азіятське: «ала-ла-ла».
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага,
княжата — в темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу
грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за
другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде
гніву. І це зрозуміло:
— я — чекіст, але і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору
й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як
миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному
кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.
Обиватель:
— Тут засідає садизм!
Я:
— ...(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З
темного степу доноситься глуха канонада.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки
дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну
мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я:
— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються,
чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно
зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти
кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма:
електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі
від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі
в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його
трохи безумні очі, але я знаю:
— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й
приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз
мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно
поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в
«чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба
енергійно розписатись під темною постановою —
— «розстрілять»,
завше мнеться, завше розписується так:
не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім
незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.
Я:
— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно):
— Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи
і непевним голосом, каже:
— Я з вами, докторе, не згодний.
— Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі
покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені
здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить
кульмінацій.
І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері...
— ...«Розстрілять»???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є
годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада.
Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях
стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на
пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін
серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть
його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де
сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його
п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю «так треба».
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось
сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари
не роблять, що це — бакханалія і.т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко
написав своє прізвище під постановою —
— «розстрілять»,—
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з
холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн,
мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу комуни,— нікчема в
його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
«Але який вихід?»
— Який вихід?? — І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи,
і віки, і сам час...
— Але я не бачив виходуі
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат,
смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав: «коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач
із гільйотини».
Але я подумав:
— Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного
трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і
застигала, у тьмі чекаючи.
...Свічі танули.
Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
...До розстрілу присуджено,
— шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на
заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі
вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по
пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що
даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край.
Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний
трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй
совісті.
...Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів —
тьма на моїй совісті!!!
— Тьма?
І я здавлюю голову.
...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть
народи, і віки, і сам час...
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче
благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із
дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний
волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе
моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт
задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
...— Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі
долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний
син, зовсім замучив себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я:
— Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім
становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю:
моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
— Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема
переді мною, що це не більше, як фантом.
— Фантом? — знову здригнув я.
Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а
частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку,
на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні,
захлинаюсь і шепочу.
— Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто
посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення,
стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий
голубий сон.
II
...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка.
Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій
батальон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під
стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по
вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.
Мені доносять:
— Ідуть глухі нарікання.
— Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по
заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.
...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами
збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка
палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться
кавалеристи.
Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.
Так:
будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Так:
вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом
спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:
— Штаб Духоніна!
...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього
бору.
...А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
...Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку.
Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:
— Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
— Куди?
Андрюша:
— На фронт. Я більше не можу тут.
Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті
прорвалось. Я довго стримував себе.— Він хоче на фронт? Він хоче подалі від
цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб?
Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крови?
Тоді я кричу:
— Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно
розстріляю.
Доктор Тагабат динамічно:
— Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих
кімнат.— Так його! так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор сказав:
— Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
— Хто на черзі?
— Діло № 282.
Я:
— Ведіть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й
доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше
був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й
закопували розстріляних).
...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й
мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична
розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій
цигарковий дим.
Я:
— Ваша фамілія?
Зет!
— Ваша фамілія?
— Ігрек!
Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він
просив милости. Женщина втирала платком очі.
Я:
— Де вас забрали?
— Там-то!
— За що вас забрали?
— За те-то!
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час
уночі на приватній квартирі?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?..
Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій,
ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити
порожнє місце...
Я:
— Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і
в Азії, і по всіх частинах світу?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з
«чека»?
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й
княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з
вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З
города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.
...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою
— і він розкинувся горілиць.
Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.
Женщина сказала глухо й мертво:
— Слухайте, я мати трьох дітей!..
Я:
— Розстрілять!
Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім
положив на холодне чоло руку й сказав:
— Далі!
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову
справу:
— Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці,
вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна
кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
Я підійшов до вікна й сказав:
— Ведіть!
...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це
відчував. Я дивився на город. Вечоріло — Я довго не повертався, я смакував: всіх
їх через дві години не буде! — Вечоріло.— І знову передгрозові блискавиці різали
краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали
люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають
обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі,
кавалерійські сторожові загони.
Тривога.
В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль.
На небі виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім
гаснуть, пропадають.
Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба
спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
— Роз-стрі-лять!
але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна
мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік
і скрикнув:
— Ти?
І чую з натовпу женщин зажурне:
— Сину! мій м'ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й
похилився.
Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав.
То доктор Тагабат:
— «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо»?!! Я вмить
опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
— Чорт! — і кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
— Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він
підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими.
І мовчки одійшов.
...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом
черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське
трюмо, що висіло напроти).
Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край
города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».
І я голови не загубив.
Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції,
схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:
— Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.
Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й
ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя
мати, і мовчки вийшов із кабінету.
...Я за собою нічого не почув.
...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового
душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею.
За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки
яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи,
грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду
передгроззя. і
Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх
погорблених плечах.
Я йшов у нікуди.
III
...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я
зроблю.
Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з
кабінету.
...Ну да, я мушу бути послідовним!
...І цілу ніч я розбирав діла.
Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й
чіткі постріли:
— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед
революцією.
...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на
хвилину?
Хіба то моя вина?
...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
— Кого?
— Твою матір!
Я:
(мовчу).
Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу
на всі кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рішуче не можна пізнати.
— Слухай. Навіщо ця мелодрама?
Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.
Я (грубо):
— Провалівай!
Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не
знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм
холодним дерев'яним обличчям.
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
— Слухай!..
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався.
Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.
В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви.
Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають.— Кричить
дальній вокзальний ріжок.
...Андрюша вискочив. За ним я.
...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою
стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над
далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь,
розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов
зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки,
обози.
...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до
підвалу.
Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я
підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя
мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —
— дегенерат.
— От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...
Я:
— Ви?
Він:
— Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким
огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:
— «це сторож моєї душі» — і без мислі побрів на міські пустирі.
...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на
північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і
вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних
закутках підворіть.
...Але що ж я?
...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,
і я остаточно збився з ніг!
Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...
...Я остаточно збився з ніг!
...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і
впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову
вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи,
бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник
завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є
вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет
князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.
...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і
одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу:
— Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію
засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
— Ну, і що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він,
безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я:
— Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
— Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не. витримую й шаленію.
— Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити
мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким,
нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й
жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет
княгині.
Тьма.
...— Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
— Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих
потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над
безоднею.
....В городі стояла енергійна перестрілка.
...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще
конвойні комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не
промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї
душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
Зате я відчував:
— там ішла моя мати
з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю
хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного
трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли
тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить.
І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у
дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло:
— невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як
зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка?
Може, треба інакше зробити?
— Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе
humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які
можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина
дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній
дорозі.
...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли
черниць, я пам'ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:
— Ваша мати там! Робіть, що хочете!
Я подивився:
— з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-
лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого
батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову
била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку розірвався
снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І
тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
І тоді ж, пам'ятаю —
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.
Метнувся вогонь — раз,
два —
і ще — удар! удар!
...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть,
звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе
узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я
держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими
сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок
невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім
замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти
своєї матері й дивився на неї.
Вона мовчала.
...Панцерник заревів у бору.
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув
руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів
мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.—- Навкруги було порожньо. Тільки
збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія.
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось
забув.
«От дурень!» — подумав я.
...Потім скинувся:
— Де ж люди?
Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було
мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.—
Тьма.
І раптом чую:
— Ну, комунаре, підводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув і побачив:
— переді мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь
свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди,
здавивши голову.
...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у
пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни.
Немає коментарів:
Дописати коментар