(Титулку видалила з етичних міркувань)
Кого зацікавило, краще запитайте в мене назву ВУЗу, де зберігається ця контрольна, щоб потім не потрапити в халепу.
I. В години великих переживань і тривог людське серце схоже на криничку, яка очищається від мулу, – тоді пізнається справжня ціна людяності, тоді пізнається і щастя. (За М. Стельмахом)
Кого зацікавило, краще запитайте в мене назву ВУЗу, де зберігається ця контрольна, щоб потім не потрапити в халепу.
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З предмету «Сучасна українська мова»
на тему:
«Фонетика»
Київ – 2008
Зміст:
1.Загальні умови творення голосних
2. Найважливіші наслідки повної прогресивної асиміляції
3. Фонетична транскрипція речень
Література
1.Загальні умови творення голосних
Розглядаючи загальні умови творення голосних, насамперед, звернемо увагу на їх вимову. У зв'язку з вимовою голосних звуків можна узагальнити кілька найголовніших орфоепічних норм: наголошені (і ненаголошені) голосні вимовляються чітко й виразно, за винятком ненаголошених голосних [е], [й], [о], які зазнають незначних якісних змін за таких супровідних умов:
а) ненаголошений [е] вимовляється з більш помітним наближенням до [и] перед
складами з [і] , [и], [у] і менш помітно перед складами з іншими голосними, особливо з [е];
б) ненаголошений [и] наближаться у вимові до голосного [е] сильніше перед складами з [е], [а]; меншою мірою ця зміна виявляється ся перед складами з іншими голосними, особлино [і] та [и], а також у кінці слова;
в) ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у] може вимовлятися з незначним наближенням до [у].
Графічні й орфографічні системи, якими користуються в наш час розвинені літературні мови з давньою писемною традицією, значно розходяться з їх фонологічними системами. Якщо, наприклад, фонологічна система сучасної української літературної мови складається з 6 голосних і 32 приголосних фонем, то для їх вираження в українському алфавіті існує 32 букви — 10 для голосних та 21 для приголосних, і крім того, ще так званий м'який знак. Як уже зазначалось, немає в ньому окремих літер для позначення м'яких приголосних фонем, за винятком |й|, і для кількох твердих. По-різному передаються в українському письмі деякі голосні фонеми. Окремі літери завжди позначають сполучення двох фонем, тоді як одна фонема може передаватися сполученням двох або навіть трьох знаків (дзьоб); різні фонеми в українській графіці можуть позначатися однією буквою і т. д.
У випадках, коли необхідно в письмовій формі більш точно передати звуковий склад слів використовуються редуковані голосні — надкороткі голосні переднього ряду [ь] і [ъ] у давньоруській та інших слов’янських мовах давнього періоду. Розвинулись ще в спільнослов’янській прамові з успадкованих від індоєвропейських коротких голосних [ь] з [І], а [ь] з [у]. Вимовлялися після приголосних у середині й кінці слова, утворюючи відкриті склади відповідно до діючого тоді закону відкритого складу; на початку слова і після голосних редуковані [ь], [ъ] не вживалися. Залежно від тривалості і звучності вимови розрізнялися дві позиції [ь] та [ъ] — сильна й слабка; у першій вони мали дещо більшу тривалість і звучність ніж у другій.
Давні редуковані голосні не збереглися у жодній із слов’янських мов, у різний час або занепавши (у слабкій позиції), або вокалізувавшись (у сильній позиції). У давньоруських діалектах цей процес в основному припадає на XI — XII ст. Занепад [ь], [ъ] відбувся у кінці слова (голубь — голуб, садъ — сад) і перед складом з голосним повного творення (вьдова > вдова, съто > сто). Вокалізація (вокалізм– система голосних звуків певної мови)
[ь] > [е], [ъ] > [о] відбулася перед складом з редукованим слабким (дьнь > ден’, съть > сон) перед приголосним [р], [л], за яким йшов будь-який інший приголосний (вьрба > верба, вълна > волна), та в наголошеному складі незалежно від якості приголосного й голосного в наступному складі (тьща > теща, съкнути > сохнути). Редукований перед складом з [ь], [ъ] у сильній позиції був слабким і занепадав (жьньць > жнец’, cънъмъ > сном). Занепад і вокалізація редукованих — процеси, пов’язані між собою, перший розпочався дещо раніше, ніж другий. Раніше він відбувся у початкових складах слова, що широко засвідчують писемні пам’ятки другої половини XI ст. (книги, зло, два, мнЂ та інших із къниги, зъло, дъва, мьнЂ), потім у середніх складах і найпізніше — в кінці слова. У західно- і південнослов’янських мовах були інші відповідники давніх [ь] та [ъ]; польських dzień, sen; чеських den, sen; сербохорватських дан, сан. Занепад редукованих голосних у слабкій позиції і вокалізація їх у сильній — одне з найважливіших фонетичних явищ давньоруської мови, що спричинило в ній ряд інших звукових змін, спільних для усіх східнослов’янських мов або властивих лише окремим з них. Спільним наслідком цього явища є, наприклад, зменшення у багатьох словах кількості складів (кь-ни-жь-ка > книж-ка, о-рь-лъ > о-рел); поява закритих складів (лъ-бъ > лоб), а отже, й припинення дії закону відкритого складу; виникнення нових груп приголосних; розвиток чергування секундарних (нових) е, о з нулем звука (день — дня, праведний — правда < правьдьний — правьда, сотня — сто, кусок — куска < кусъкъ — кусъка) тощо. Інші звукові зміни, пов’язані з занепадом [ъ], [ь], властиві лише окремим мовам, наприклад, перехід із давнього дієслівного суфікса [л] минулого часу в [у] в українській і білоруській мовах, на відміну від російської (зналъ, далъ < укр. знав, дав, білорус, знаў, даў), хоч у позиції після приголосного він втрачений усіма східнослов’янськими мовами (неслъ, моглъ > укр. ніс, міг, рос. і білорус, нёс, мог). Специфічною для української мови є зміна етимології [е], [о] в [і] в новому закритому складі, а отже, й виникнення чергування [е] — [і], [о] — [і]: печі — піч (< печи — печь), вози — віз (< возы — возъ); прогресивна асиміляція пом’якшеним приголосним, після якого занепав [ь], наступного [j] (знання, життя < знаньjе, житьjе); зміна [л] на [ў] перед іншим приголосним після секундарного [о], що виник з редукованого [ъ] (вълкъ, тълстый > воўк, тоўстий, орфографічного вовк, товстий) тощо.
Деякі специфічні для окремих східнослов’янських мов наслідки занепаду й вокалізації редукованих голосних відбивають ще давньоруські діалекти. Наприклад, у давньоруських іменниках типу львъ. ръть слабкі редуковані у першому складі непрямих відмінків однини закономірно занепали, як це відбиває російська мова (льва, рта, лба), а в українській мові внаслідок пересування наголосу стали сильними й вокалізувалися (ль’ва > лева, ръ’та > рота). Така специфіка може пояснюватися, зокрема, тим, що процеси, зумовлені занепадом та вокалізацією редукованих, були досить тривалі й діяли ще й на початку формування на основі давньоруських діалектів сучасних східнослов’янських мов. Редуковані голосні звуки виконували в давньоруській мові фонематичні функції, отже, коли вони занепали або розвинулись у наявні в ній голосні, то склад давньоруських фонем зменьшився на дві одиниці. Літера ь збереглася у східнослов’янських абетках для позначення м’якшення попереднього приголосного; літера ъ лишилася у російській мові як знак роздільної вимови, в болгарській мові — як голосний змішаного ряду середнього підняття, середній між а і рос. ы (дъб).
У процесі творення голосних не останню роль відіграють анатомо-фізіологічні передумови творення мовних звуків.
Матеріалом для створення звуків є видихуване повітря. Лише в небагатьох мовах окремі звуки вимовляються, навпаки, на вдисі. Створюються звуки при проходженні повітря через апарат і мовлення, внаслідок роботи апарату. До апарату мовлення належить увесь дихальний тракт і всі органи вздовж нього — від губ до легенів. Слід додати, що утворення звуків є, так би мовити, побічним продуктом органів, призначених для дихання і прийняття їжі. Потреба в цьому "побічному продукті" видозмінила й удосконалила відповідні органи.
1. Дихальні органи. Процес дихання здійснюється м'язами діафрагми і ребер. При вдиханні м'язи скорочуються, піднімаючи ребра і опускаючи діафрагму. Об'єм легенів збільшується, і відбувається вдих. При видисі м'язи послаблюються, об'єм легенів зменшується і повітря витискається з них через дихальний тракт. Утворюється повітряний струмінь, який служить матеріалом для витворення звука у верхніх поверхах апарату мовлення.
2. Гортань. Напружені голосові зв'язки, подібно до натягнутих струн, під великим тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль в утворенні голосу різної сили і висоти. Розслаблені голосові зв'язки не мають такої здатності. Отже, основна функція гортані полягає в голосоутворенні. Голосові зв'язки можуть утворювати й шепіт, якщо при проходженні повітря вони зімкнені.
Органи дихання (легені, бронхи і трахея, або дихальне горло) не беруть безпосередньої участі в звукоутворенні. Найважливішим органом для утворення звуків є ротова порожнина. Незмінна носова порожнина використовується при творенні лише невеликої кількості носових (нозалізованих) звуків — як приголосних (м, н), так і голосних. Носові голосні є, наприклад, у польській мові (reka- рука, dab — дуб), у французькій та ін., колись вони були і в давньоруській мові.
У нижній частині ротової порожнини розміщений язик, найрухоміший з усіх органів мовлення. Надзвичайна важливість язика для мови виразилася серед іншого в тому, що часто саму мову позначають словом на означення язика. “Язик” і “мова” означає рос. язык, лат. lingua, тур. dil та ін. Ротова порожнина закінчується зубами (dentes) і далі губами.
До безпосередніх органів артикуляції належать гортань і три надгортанні порожнини: глоткова, або фарингальна, ротова і носова.
Всі органи мовлення діляться на активні, що є рухомими, і пасивні, нездатні до переміщень.
Таким чином можемо зробити висновок, що детальний розгляд загальних умов творення голосних може здійснюватися лише за умов комплексного й достеменного висвітлення найважливіших аспектів, тобто, з точки зору історичного погляду , а також анатомо-фізіологічних особливостей людини.
2. Найважливіші наслідки повної прогресивної асиміляції
Перед тим як ми визначатимемо наслідки повної прогресивної асиміляції, розберемося спочатку що ж таке асиміляція як явище та дамо визначення цього поняття.
Асиміляція (від лат. уподібнення) —уподібненя звуків одного порядку (голосних до голосних, приголосних до приголосних) в тому, чим вони відрізняються одне від одного - це зміни, що відбуваються між звуками тієї самої категорії, тобто між голосними або між приголосними, наприклад [с] під впливом [н'] в слові сніг теж м'який /с'н'іг/. Асиміляція теж може бути прогресивною й регресивною залежно від того, чи впливає попередній звук на наступний (прогресивна асиміляція), чи, навпаки, наступний звук впливає на попередній (регресивна асиміляція).
У сучасній українській літературній мові є приклади прогресивної асиміляції приголосних, що історично виникли в процесі фонетичної системи. До них належать бджола (від колишнього бъчєла), м'які приголосні у суфіксах –ськ(ий), -зьк(ий), -цьк(ий), які супроводжувалися стягненням однакових приголосних, що поставали внаслідок асиміляції, або спрощенням цих груп: [гáлиец'киǐ], [пол'іс'киǐ], [запоріз'киǐ];приголосні перед суфіксом –ство: [р'іздвό], [с'в’ідόцтво], [йеиствό] та ін.
Новим явищем слід вважати м'які і пом'якшені приголосні, які є реалізацією двох пом'кшених фонем: [т':], [д':], [л':], [н':], [з':], [с':], [ц':], [ж':], [ш':], [ч':]. Вони розвинулися в позиції між голосними внаслідок повної прогресивної асиміляції в таких групах слів:
а) в іменниках середнього роду другої відміни перед значенням –а: [знан':á], [жиет':á], [колόс':а], [узвúш’:а], [узб'іч’:а], [зб’іж’:а], [з'іл':а], [груд':á], [галýз':а], [клόч’:а], [узбеирéж’:а];
б) у деяких іменниках чоловічого й жіночого родів першої відміни: [р'іл':á], [стат':á], [суд':á], [іл':á];
в) в орудному відмінку іменників жіночого роду однини третьої відміни перед закінченням –у: [с'іл':у], [м’ід':у], [н'іч’:у], [стáт':у], [гуáш’:у], [пόв’ін':у], [м’іц':у], [мόлод':у], [мáз':у];
г) у деяких формах дієслова подвоюється звук [л]: [л':у], [л':еш],[л':е], [л':еимό], [л':еитé], [л':ут'];
ґ) у деяких прислівниках [зрáн':а], [наўман':á], [спросόн':а];
д) у слові [л':анúǐ].
У позиції після іншого приголосного відбулося стягнення вищезазначених звуків до нормальної тривалості: [лúс'т'а], [в’іс'т'у], [смéрт'у].
При аналізі звукових змін у мовному потоці беруться до уваги не тільки окремі граматичні слова, а також і так звані «фонетичні слова», до складу яких входить самостійне слово разом із службовим і групи слів, що склада-ються з двох повнозначних слів, які становлять у вимові нерозривну єдність.Особливість фонетичного слова полягає в тому, що обидві його частини внаслідок внутрішньої підпорядкованості одному наголосу зливаються в єдине ціле, наприклад: без тебе, як же, сказав би. Усі голосні фонеми української мови в ненаголошеній позиції, у зв'язку з ослабленням загальної артикуляційної напруженості, зазнають значних і кількісних, і якісних змін.
Випадків суміжної асиміляції голосних в українській літературній мові звичайно не буває, оскільки всередині морфем немає їх збігу. Зате характерна особливість українського ненаголошеного вокалізму гармонійна асиміляція (інакше — дистантна асиміляція, або вокальна асиміляція, або гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляції голосних у суміжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше або менше уподібнюється до наступного голосного. В результаті вокальної гармонії відбувається чергування алофонів тієї самої фонеми. (Алофон(а) – звук, що відрізняється від іншого звука фонетичною ознакою, а не функцією; фонетичний варіант у межах однієї фонеми). (Фонема – найменша функціональна одиниця мови, яка служить для розрізнення звукових оболонок слів та їх форм; найменша функціональна одиниця мови, потенційно пов’язана зі значенням Зміни відбуваються в артикуляційному аспекті.
Гармонійної асиміляції зазнають передусім ненаголошені голосні в позиції перед наступним наголошеним. В інших ненаголошених позиціях вона виявляється менш послідовно або не на всьому відрізку голосного, а тільки в кінцевому сегменті перед приголосним.
Повнота вияву гармонійної асиміляції залежить від багатьох факторів: передусім від стилю мовлення, а також місця ненаголошеного голосного у фонетичній структурі слова, впливу діалектного субстрату. (Субстрат – поєднання сукупності різних елементів з діалектів).
Гармонійна асиміляція займає особливе положення в ряду інших типів змін голосних. З одного боку, вона зближується з комбінаторними змінами,зберігаючи свою своєрідність, яка полягає в такому: комбінаторні зміни відбуваються внаслідок взаємодії суміжних звуків, а гармонійна асиміляція є результатом взаємодії голосних, розділених приголосними. З другого боку,правило, гармонійна асиміляція якнайтісніше поєднана з ненаголошеним вокалізмом.
Для дослідження асиміляції у повному обсязі, можна характеризувати її за такою схемою:
а) за напрямком (прогресивна, регресивна, взаємна);
б) за суміжністю (контактна, дистантна);
в) за повнотою (повна, часткова);
г) за характером (за місцем творення, за способом творення, за
твердістю, за м’якістю, за дзвінкістю, за глухістю);
д) закріплена чи не закріплена на письмі.
3. Фонетична транскрипція речень
Фонетична транскрипція – спосіб запису живої мови, при якому з максимальною точністю передається кожен звук людської мови з усіма його відтінками.
[в годúение веилúких пеиреиживáн' і триевόгх л'удс'кé сéрце схόже на криенúеч’куо/ йакá очиешчáйет'с'а в’ід мýлу// тод’í п'ізнайéт'с'а спрáвжн'а ц’інá л'ýд'аност'і/ тод’í п’ізнáйет'с'а і шчáст'а]
II. Дивишся на масиви оці неозорі, пощедрені силою життєдайною, – і не надивишся; і легко стає на душі, і радість проситься в серце, і забувається лихо людське, і всі страхіття нічні, пережиті ще зовсім недавно.
(За Я. Башем)
[дúевиешс'а на масúевие оц’і неозόр’і/ пошчéдреин'і сúелойу жит'·:єдáǐнойу// і неÈнадúевиешс'а/ і лéгх’коо стаǐé на душ’í/ і рáд’іст' прόсит'с'а ў сéрце/ і забувáйет'с'а лúхо л'удс'кé/ і ўс'í страхíт'·:а ніч’нí/ пеиреижúт'і шче зόўс'ім недáўно]
III. Вечір ллє у кімнату потоки несказанної сині, на небо виходять чисті вересневі зорі; а може це небесні сльози, що тремтять на віях ночі і осипаються на землю? (За М. Стельмахом)
[вéч’ір л’·:є уÈк’імнáту потόки неисказáн:оǐ сúн’і/ наÈнéбоо виехόд'ат' чúст'і веиреиснéв’і зόр'і// аÈмόже це неибéсн'і сл'озси/ шчо треимт'ат' на в’íйах нόч’і і осиепайут'са' на зéимл'у?]
Література:
1) Антоненко-Давидович Б." Як ми говоримо". - К.: Либідь, 1991.
2) Білодід І.К. "Сучасна українська літературна мова "– К.: Наукова думка,1969.
3) Брицина О.І., Жовтобрюх М.А., Майборода А.В."Порівняльна Вища школа, 1987.
4) Ганич Д.І., Олійник І. С. "Словник лінгвістичних термінів. " - К., 1985
5) Головащук С.І., Пещак М.М., Русанівський В.М."Орфографічний словник української мови: близько 120 тис. слів "АН України. Ін-т мовознавства; К.: Довіра, 1994.
6) Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кващук А.Г."Сучасна українська мова". – К.:
7) Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. "Історія укр. мови. Фонетика". К., 1979.
8) Зиндер Л. Р. "Общая фонетика ".-Л.,1979
9) Морозов С.М., Шкуратяна Л.М.." Словник іншомовних слів" - К.; Ірпінь: Перун, 2001.
10) Пазяк О. М., Сербенська О. А., Фурдуй М. І., Шевченко Л. Ю. "Українська мова"- К.: Либідь, 2001
11) Пустовіт Л.О., Скопненко О.І., Сюта Г.М., Цимбалюк Т.В.; За ред. Пустовіт Л.О."Словник іншомовних слів: 23 тис. слів та термінологічних словосполучень" - К.: Довіра, 2000.
Інтернет-ресурси:
· NovaMova.com.ua – "Українська мова в Інтернеті"
· mova.kreschatic.kiev.ua – "Уроки державної мови"
· www.arkas-proswita.іatr.оrg.ua – "Я розмовляю українською!"
Немає коментарів:
Дописати коментар