четвер, 5 січня 2012 р.

Доля дівчини і жінки у творчості Шевченка

(Титулку видалила з етичних міркувань)
Кого зацікавило, краще запитайте в мене назву ВУЗу, де зберігається ця контрольна, щоб потім не потрапити в халепу.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Шевченкознавство»

Київ – 2011
Доля дівчини і жінки у творчості Шевченка
Зміст
Вступ
1. Які вони, «шевченківські» жінки?
2. Образ Катерини в однойменній поемі Т. Шевченка
3. Трагізм образу матері в поемі Т.Г.Шевченка «Наймичка»
4. Образи матері й дитини в творчості Т. Г. Шевченка
Висновок
Використана література.



Вступ
В історії кожної літератури є твори, які володіють магічним даром безсмертя. Саме до таких шедеврів належить поезія Великого Кобзаря. Йому було властиве глибинне відчуття кревної причетності до долі рідного народу, до його трагічної історії. Саме тому він спрямовує свої твори на захист погнобленого люду.
Неможливо сьогоднi уявити украïнську лiтературу i навiть культуру в цiлому без творчого доробку Тараса Григоровича Шевченка. Великий Кобзар украïнського народу був справжнiм митцем. Його творчий генiй надихав його i малювати картини, i писати лiтературнi твори, як поетичнi, так i прозаïчнi. Навiть якщо взяти окремо лише лiрику, виявиться, що ïï тематика була рiзноманiтною, як саме життя.
Т. Г. Шевченко – це визначна постать в украïнськiй лiтературi. Це майстер художнього слова, справжнiй патрiот, син Украïни. Його творчість актуальна і дотепер, тому що теми, які він порушував у своїх творах будуть існувати завжди; він мав багатющий світогляд.
Досягнення Шевченка використовується різними шляхами: дехто з сучасних письменників бере рядки з його творів як епіграфи до власних творів, можна бачити наслідування Шевченкових традицій; праці Шевченка присвячені творчості його сучасників.
Усi твори Тараса Шевченка об’єднує те, що кожне слово в них – про Украïну та про ïï долю. У них теми про працю, про боротьбу, про мiсце поета в суспiльствi, про тяжку долю дівчат та жінок, про свiтле кохання i про палку ненависть до гнобителiв рiдного краю, спогади про героïчне минуле i мрiï про майбутнє.
Т. Шевченка по праву можна вважати взірцем поета ще на довгії літа.


1. Які вони, «шевченківські» жінки?
Поряд із величними постатями героїчних борців, народних месників, поряд з iсторичними дiячами визвольного руху у творчостi Т.Г. Шевченка проходить прекрасний своєю моральною силою i чистотою образ трудящої жiнки-матерi, сестри, дiвчини, коханої. «Такого полум’яного культу материнства, — писав М.Рильський, — такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері». І коли цю кохану чи матір, цю святиню топчуть, знущаються з неї ожирілі пани і підпанки, чесна людина, а тим більше поет-трибун, мовчати не може. Тому Шевченко на весь голос заговорив про жінку.
Для поета доля дівчат і жінок була не просто однією з тем його творчості, а, ніби своїм власним болем, що зробив болючу рану у його широкому серці. Доля жінки-кріпачки для нього — насамперед доля його рідної матері, без якої він ріс, котру передчасно «у могилу нужда та праця положила», це його рідні сестри: Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», в яких у наймах коси побіліли. Пiзнiше сам Тарас Шевченко став вiльним, але одружитися так i не встиг, так що своїх дiтей i дружини у нього не було. Він мрiяв поселитися в Українi, одружитися з Ликерією Полу смаковою, але обставини склалися інакше.
I все-таки вiн дуже любив дiтей, завжди їм спiвчував, i улюблений його образ — це мати з дитям. Щаслива мати, вiльна, як у тому «снi», що приснився кріпачці:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим…
І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі…
Для Тараса Шевченка жiноча недоля була згустком болю, що запiкся в його серцi. Це, зрештою, його перша трепетна юнача любов — Оксана Коваленко. Жіноча доля для нього не тільки була соціальною, але й особистою трагедією. Йому боліла доля всiх нещасних жiнок, що «нiмi на панщину iдуть i дiточок своїх ведуть». Шевченко гнiвно виступав проти жiночого безправ’я. Вiн нiби зiбрав воєдино у своєму зболеному серцi страждання поневолених жiнок усiх епох i схвильовано розповiв про них цiлому свiтовi. Доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки над нею не знущався?! На панщині вона працювала однаково з чоловіками, вдома виконувала всю хатню роботу, народжувала, годувала і виховувала дітей. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки!
І тут на захист потоптаних жіночих прав встав гнівний Шевченко. Він зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок всіх епох і голосно розказав про них цілому світові. Один з перших жiночих образiв у Шевченка — це Катерина з одноiменної поеми. Її прообразом була його кохана Оксана Коваленко, з якою доля так i не звела Тараса. Першi героїнi Т.Г. Шевченка — нещаснi, сплюндрованi жiнки: Катерина, Оксана, Марина, Ганна. Згадаймо «Причину», «Тополю», «Лiлею» — це все жiнки без щастя i долi. Правда, серед них пiзнiше з’явиться i бунтарка, яка пiдпалить панський маєток i помститься за свою ганьбу. Але таких було мало. Бiльшiсть дiвчат Шевченкового часу ставали жертвами помiщицької розпусти, часто накладали на себе руки. Його жіночі образи — це насамперед невигойна, найболючіша рана кріпацтва. Згадаймо назви його творів про жінок: «Наймичка», «Відьма», «Сова», «Слепая», «Мар’яна-черниця». Ці назви не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Прочитаємо одну лише поему «Відьма» і переконаємось, що це звинувачувальний акт тодішньому гнобительському ладові. Ось вона:
... В свитині латаній дрожала
Якась людина. На ногах
І на руках повиступала
Од стужі кров...
Десятки «благородних» поетів того часу вважали б неестетичним такий образ у своїй творчості, відвернулися б, побачивши таку жінку у житті. Шевченко не тільки не відвернувся і не тільки увів її у високий храм поезії, а назвав її своєю, рідною:
... Моя се мати і сестра.
Моя се відьма, щоб ви знали.
Шевченкові поеми кликали до помсти над тими, хто топтав жіночу честь, гідність і щастя.
А хіба тільки поеми? А балади: «Причинна», «Тополя», «Русалка», «Утоплена», «Лілея» та інші? У кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, нещасливого з вини соціальних умов. Кожна з них — це прокляття тим, хто загубив жіночу долю, знівечив красу, спаплюжив гідність.
А лірика? В ній сотні жіночих образів. І в більшості з них йдеться про загублене кохання, страчене чи скалічене назавжди життя дівчини або молодиці.
Цілу галерею жіночих образів створює Шевченко. Образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. І найбільша заслуга Шевченка в тому, що він підніс жінку-кріпачку, жінку-матір на найвищий п’єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Вони - знедоленi i безправнi, але скiльки душевної краси у наймички - Ганни, що заради щастя сина вiдмовляється вiд можливостi називатися його матiр’ю. «Нiчого кращого немає, як тая мати молодая» — говорить вiн. Також Оксана з поеми «Слепая», Катерина і Марія з однойменних поем, Сова і багато інших, чиїх імен яких ми не знаємо. Однією iз сторiнок шевченкiвських вiршiв — це також удовине горе, коли єдиного сина забирають у солдати. Шевченковi героїнi вмiють не тiльки терпiти страждання, а й мститися своїм поневолювачам: Оксана, божеволiючи, пiдпалює палати свого кривдника; Марина вбиває ножем пана, який знiвечив її молодiсть; вiдьма горить гнiвом, ненавистю до розпусника-пана.
Великий Кобзар писав i жартiвливi поезiї (на жаль, їх дуже мало) про веселу життєрадісну українську жінку, наприклад, «Утоптала стежку».
Тарас Григорович бачив у жiнцi передусiм духовну красу, обожнював материнство, уславлював вiрнiсть i щирiсть, але не прощає аморальностi й жорстокостi. Мати з дитиною завжди була для Шевченка найсвітлішим образом, уособленням краси, ніжності і благородства. Чи не тому стали крилатими слова:
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Іван Франко писав: «Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя... Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері». І хай збудеться мрія Великго Кобзаря, яка прослідковується у його невмирущих рядках:
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі… — стали ідеалом для багатьох поколінь. І для нас також.
2. Образ Катерини в однойменній поемі Т. Шевченка
«Коли тобі нема що сказати — мовчи, коли є — кажи і не бреши». Цей відомий вислів Ромена Ролана якнайкраще визначає основний критерій письменницької творчості. І він цілком застосовний до Шевченкового поетичного мистецтва, яке завжди говорило про справді важливе для нього і його народу — і говорило правду. Окрім того, що Шевченко був, як то кажуть, поетом Божою милістю, він був ще й людиною великого серця.
І те палке серце вболівало не за якусь абстрактну Україну-неньку, скоріш декларативну, як відчуту, а за цілком конкретних, живих людей, між яких зростав, яких знав, яких любив. Особливо співчутливо Тарас переживав жіночі долі. Чи то раннє сирітство було однією з причин, чи збережена з дитинства любов до сестер... А може, спогад про перше несміливе кохання — Оксану... «Помандрувала моя Оксаночка в похід за москалями. Та й пропала...» Хтозна. Та, мабуть, все це, разом із простою людяністю, повагою і схилянням перед Жінкою, зробило Шевченкову Музу такою уважною до долі жіночої, а надто материнської.
Поема «Катерина» — один із хрестоматійних творів на цю тему. Його назва промовисто вказує на те, що саме образ Катрі концентрує довкола себе авторську розповідь. Яка вона, Катерина? Жінка, здатна на велике, безоглядне, пристрасне кохання, ошукана у своєму почутті й покарана за нецноту. Збезчещена дівчина, кинута на осуд і глум оточуючим, — типовий образ у класичній українській літературі (та й чи тільки в українській!).
Образ Катерини справді типовий. Поетові-романтикові йшлося про те, щоб підкреслити «чорні брови» (символ краси), гаряче серце, шал емоцій і відчуттів (символ романтичної, свавільної натури), вірність слову (символ приреченості). Оце і все, що ми знаємо. Але цього досить, щоб збагнути авторську ідею образу. А вона не така вже й проста. Зайшлий «москалик» — людина з іншого світу, небуденний, особливий, так не схожий на сільських парубків поводженням. Катерина закохалася і повірила у слова, на які той не скупився і яким насправді не надавав значення.
Як то кажуть, «кожен судить про іншого в міру власної розбещеності». Дівчина просто не могла припустити, що слова любові можна говорити «на вітер», особливо якщо бачиш, що на доказ взаємності тобі пропонують рівноцінне загибелі — змарновану дівочу честь.
Але історія Катерини — не просто історія зневаженого й осміяного кохання. Адже недаремно звучить авторська засторога: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...». Катрин обранець — чужак, мародер. Розважився, попив, поїв, покохався — і в полк, справно нести службу. Сільського парубка ще би громада чи батьки схаменули «саночки возити» (хоч невідомо, як поставилась би до цього Катерина). А цей — шукай вітру в полі!
Але не хотіла цього знати закохана жінка. Почувши під серцем дитину, навіть не забажала її позбутися. Покритки зреклася родина, її зневажило село, а вона вирушила в дорогу до коханого, бо все шукала йому виправдань: не знає, не може прийти, зранено, вбито... Довгий шлях на чужину, злидні, насміхання, — все терпіла і йшла. Бо — до нього. З його дитям на руках. Він заступить і всім доведе, що їхнє почуття — справжнє, а така любов виправдовує гріх.
Дісталась до Московщини. Аж ось — загін драгунів. «Попереду старший їде...» Уявляю собі цю сцену доволі яскраво — от де реалізм. Поза простором і часом. До нього, до Івана, успішного та «командистого», кидається якась старчиха з дитям і привселюдно (перед підлеглими!) накидає йому в батьківство своє мале жебраченя... Глум!... Та й скільки їх, тих Катерин з байстрятами!... Хіба ж можна так всерйоз сприймати клятви під солов’ями?..
Коли вмирає надія — гине Катерина. Більше ніхто в цілому світі не оборонить жінки та її дитини перед знущаннями. Один гріх поповнюють два, ще тяжчі: Катерина накладає на себе руки і покидає дитя напризволяще. Сироті шлях — зі сліпим кобзарем, таким же у світі сиротою. Катерина своєму малому Івасеві «дала... бровенята, та не дала долі». Парадоксальним здається ставлення поета до своєї героїні. Покинутий син викликає глибокий жаль у читача, принаймні, у мене. Заради нього вона мусила жити, хоч би й тяжко працюючи, хоч би й осуджувана. Але глибоке авторське співчуття до Катерини, що втопила свій біль під кригою, кличе в союзники: що я знаю про той час? Може, вона справді не могла більше боротися? Може, небагато хто зміг би витримати на її місці?..
3. Трагізм образу матері в поемі Т.Г.Шевченка «Наймичка»
За влучним висловом Олеся Гончара, ми ні в кого не знайдемо такого полум’яного, такого пристрасного культу материнства, як у Тараса Шевченка:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим...
Де корені такого трепетного ставлення до жінки-матері? Може, у Тарасовій любові до власної неньки, у тому глибокому дитячому співчутті до її натруджених рук. Він ще в дитинстві втратив матір. Раннє сирітство, поневіряння по чужих людях навчили його цінити материнське тепло, родинний затишок. Жіноча недоля для поета — передусім соціальна трагедія, всенародне лихо, породжене кріпацтвом. Образ нещасної жінки поет носив «неначе цвяшок у серце вбитий». Цей зойк душі, крик зраненого серця вилився пекучим гнівом до панів-лиходіїв, які топтали жіночу гідність, розпинали материнське єство.
Дуже гостро звучить проблема материнства в його поезіях про дівчат-покриток. Суворим був народний закон щодо дівочої неслави. Молоді жінки з обрізаними косами, вічним соромом, із безталанними вже від народження дітьми... Тільки легенди, балади, перекази, пісні доносили нам правду про їхнє гірке материнство. А ще Шевченкова прониклива поезія.
У поемі «Наймичка» митець простежує, як складається доля бідної дівчини, позбавленої права на щасливе материнство. Поет її не засуджує, його серце сповнене глибокого жалю до цієї скривдженої жінки. Він наголошує, що її дитина — то плід великого почуття. І не її вина, що своє щире, безоглядне кохання вона подарувала негідній людині.
Ганна, героїня «Наймичка», не втішала себе надіями, що її дитина матиме люблячого батька. Вона намагається уникнути, здавалося б, неминучого: для себе — долі покритки, для улюбленого сина — долі незаконнонародженого. Отже, Ганна — не покірна жертва, як Катерина, а жінка, яка шукає і знаходить вихід з важкого становища. З молитвами і сльозами попрощалася вона зі своїм немовлятком, щоб потім знову зустрітися з ним у чужій хаті. Дбаючи про його майбутнє, молода жінка підкидає немовля чужим, заможним і добрим людям, які самі не мають дітей. Але не для того, щоб забути свій гріх, щоб викреслити зі свого життя незаконнонароджену дитину, а для того, щоб наймичкою увійти в цей дім, день у день, рік у рік дбати, піклуватися про свого Марка:
Не зна Марко, чого вона, і
Так його цілує,
Сама не з’їсть і недоп’є,
Його нагодує.
Ніжне піклування Ганни про свою дитину можна відчути вже з першої зустрічі з героїнею.
Перед самим перелазом
Дитина сповита —
Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала —
І літом укрила
Останньою свитиною!..
Журюся горем своєї героїні, страждаю разом з нею. Ота «остання свитина» відіграє в поемі неабияку роль. Адже бідна покритка, вигнана чи, може, сама пішла з дому, куди вже їй не повернутися. Новенька свитина — єдиний її одяг на зиму. Але й той вона віддає дитині.
Коли Ганна приходить найматися, то одразу ж погоджується працювати за будь-яку плату, навіть безплатно, щоб тільки бути коло дитини. А коли вже вона доглядала сина, то так піклувалася, що й з іншої хати чула, «як дитина дише». Таке відчуття властиве тільки матерям.
Наймичка боїться хоч на короткий час стати матір’ю, щоб не видати себе і не осоромити сина, не сполохати його щастя. Ганна свято береже таємницю, бо від цього залежить доля Марка. Турбота про майбутнє сина сягала так далеко, що Ганна відхилила пропозицію бути матір’ю на весіллі. На її думку, матір на весіллі у її Марка не може бути наймичкою, тому що з нього «сміятися будуть». На час весілля сина вона йде до Києва молитися за щастя молодої сім’ї. Щороку ходить Ганна на прощу. Хоч уже стара й недужа, але туди й назад іде пішки. Нещасна жінка намагається відмолити, спокутувати свій гріх. Вона, напевно, і подумати не сміє, що своїм благополуччям син має завдячувати їй.
З Києва Ганна завжди приносить додому недорогі («бо ж не має багато грошей»), зате «святі» подарунки, які нібито оберігають від усього злого:
...Маркові купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не боліла
В Марка молодого;
І перстеник у Варвари
Невістці достала...
Марко виріс гарним козаком, красивим і добрим. Він не знав до самої її смерті, що дивовижна лагідна жінка, яка вік свій прожила поруч наймичкою і так сердечно його любила, — його рідна ненька. Ганні соромно за свою провину, вона боїться осуду сина. І навіть перед смертю їй нелегко зізнатися. Та не хочеться їй брати «гріха» з собою. Ганна намагається пояснити синові, чому підкинула його чужим людям, прагне знайти слова, які б не поранили його душу, а викликали до старої матері жаль і прощення:
«Марку! подивися
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я ...»
Та й оніміла.
Ганна відкривається перед сином і просить зняти з неї тяжкий гріх:
«Прости мене! Я каралась,
Весь вік в чужій хаті...
Прости мене, мій синочку!
Я ... я твоя мати».
Зізнання забрало у Ганни останні сили. Вона «оніміла», навіть не попрощавшись з Марком.
Трагедія нещасної жінки не тільки в тому, що вона — багата, із славного селянського роду — мусить народити в пустельному полі і підкинути дитя чужим людям. Ще більших страждань завдає їй те, що вона позбавлена материнського щастя.
Материнська любов, яку оспівує Шевченкова Муза, бореться зі скрутою, злиднями, немилосердними життєвими обставинами. З такими перешкодами зустрічається героїня поеми «Наймичка».
Іван Франко писав, що «наймичка — натура безмірно глибока, чуття у неї сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, ... заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя на користь своєї дитини».
4. Образи матері й дитини в творчості Т. Г. Шевченка
Тарас Григорович Шевченко — тонкий, проникливий лірик, поет-громадянин, який залишив нащадкам неоціненну книгу народного життя, відстояв і зберіг національну гідність свого багатостраждального українського народу.
Для нас він — тайна, над розгадкою якої буде працювати ще не одне покоління, криниця з холодною джерельною водою, яка затамовує духовну спрагу народу. Щораз, спілкуючись з нетлінною творчою спадщиною великого сина українського народу, знаходимо щось нове, хвилююче, невідоме досі.
Шевченко дуже любив дітей, мріяв про власний сімейний затишок, про свою хатину у вишневому садочку. У поемі «Княжна» знаходимо рядки, сповнені найщирішого почуття:
Ох, діти! Діти! Діти!
Велика Божа благодать!
Матір і дитя для Тараса Григоровича — святі. Він оспівує, возвеличує «пренепоручную, святую» жінку-матір і дитя:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая матір молодая
З своїм дитяточком малим.
Українці завжди з пошаною ставилися до матері. І ці рядки є сучасними, бо Шевченко відображає в них моральні цінності нашого народу.
Майбутнє свого пригнобленого народу поет не мислить поза щастям матері й дитини. Ці дорогі йому образи приходили до нього в неспокійні тривожні сни, мучили розтерзану й зболену душу в холодному Петербурзі і в далеких казахських степах:
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати.
«Катерина...» В уяві одразу ж постають і глибоко поетичний, овіяний смутком образ Катерини у латаній свитині, «на плечах торбина, в руках ціпок» з поеми і такий же поетичний, хоча дещо прикрашений, — з картини. Співчутливо ставився Тарас Григорович до своєї героїні. Він не осуджує героїню, для Шевченка залишається незаперечною її висока людська гідність, духовна краса і святість почуттів. Ніжність і смуток у словах поета, звернених до своєї Катрусі:
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Український народ тягнувся до освіти. У поемі «Сова» бідна вдова-мати тяжко поневірялася в наймах, щоб її єдиний син ходив до школи:
І день, і ніч працювала,
Подушне платила,
Щоб і воно, удовине.
До школи ходило.
Трагічно звучить фінал твору: «письменного і вродливого» вдовиного сина закували в москалі, а нещасна мати збожеволіла від горя. Кріпацькі діти якщо й навчалися, то, як правило, в дячків. Таке навчання пройшов і сам Шевченко. У вірші «Доля» він із сумом згадував:
...Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
Особливо важливо, на думку Шевченка, виховувати любов до рідного слова. Доки живе мова в устах народу, доти живий і народ, вмерла мова — вмер і народ. Ці думки Шевченко Тарас Григорович стверджував усім своїм життям і нетлінною творчістю.
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю.
Якщо забудемо війну,
Війна на нас чекає.
(З пісні).


Висновок
Тема материнства у творах Шевченка втілилася в образах скривджених і нещасних жінок. Ідеал, про який мріяв поет, багатьом людям недоступний. Сувора дійсність була жорстокою і до Шевченкової України-неньки. Прекрасне материнство можливе лише у країні, де кожна людина — господар своєї долі. Про вільних людей у вільній країні писав поет: «І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі...»
Може, ще й тому образ матері змальований у поезії Шевченка так проникливо, так трепетно, що одним із найзаповітніших його сподівань була мрія про власну родину, люблячу дружину, дітей та сімейний затишок. «А я так мало, небагато просив у Бога...», — говорив Кобзар.


Використана література
1.     Безбородний Є. Великий українець: [До 40-річчя І. Франка] // Освіта. – 1996;
2.     «...гріє всю Україну, а світить далеко дальше»: Іван Франко і світова література // Всесвіт. л-ра. – 1996;
3.     Енциклопедія українознавства. В 6-ти томах. – К., 1992-1994;
4.     Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. – К., 1993;
5.     Комаринець Т. Т. Шевченко і народна творчість. – К., 1972;
6.     Літературна енциклопедія. – К., 1998;
7.     Маланюк Є. Франко як явище інтелекту // Укр. мова та л-ра. – 1996;
8.     Соціальне становище сільської жінки в Україні.К.: Академпрес, 1998.134с;
9.     Шабліовський Є.С. Народ і слово Шевченка. – К., 1961;
10.           Шевченко, Тарас Григорович Кобзар.3-є вид.К.: Радянська школа, 1987.608с.(Друк. за вид.: Т.Шевченко. Кобзар.-К.:Дніпро,1982).3.40.

/span

Немає коментарів:

Дописати коментар