Юрій Клен (Освальд Бурґардт)

Осмислюючи особливості поетичного самовираження Юрія Клена, слід зробити акцентацію на національно-культурній приналежності митця та на ролі класичної традиції у його світогляді, що стане запорукою глибшого розуміння специфіки його світосприймання та світовідтворення. Німець за походженням, вихований у строгому протестантському середовищі, перебуваючи у складному психолого-мовному оточенні (чергування німецької, російської, української мов у творчій діяльності), став українським поетом. Спершу його місце у колі неокласиків визначалось як досить скромне. Л.Череватенко відзначає, що Юрій Клен "...не сприймався як зірка першої величини, скоріше перебував десь на третіх-четвертих ролях". Цілком справедлива і думка Ю.Коваліва, який наголошує на тому, що поет не зразу наважився писати українською мовою, "не поривався голосно заявляти про себе". Саме у цей час митець яскраво реалізував себе як майстер художнього перекладу.

Юрій Клен - це український поет зі своїм оригінальним світобаченням, яке є наслідком помежового існування митця на перетині різних етнокультурних середовищ.

Мистецька позиція Юрія Клена проявляється у відстороненості від колективних настроїв, дотриманні певної дистанції: він не брав участі у літературній дискусії 1925-1928 років, як Микола Зеров, або в національному русі, як частина представників "празької школи", підкреслено зберігав нейтральну позицію і таким же чином ставився до журналу "Вісник", редагованого Дмитром Донцовим.

Відстороненість від повсякденного оточення поєднувалася в Юрія Клена з активними пошуками відповідного оточення, об'єднаного спільними літературними і національними інтересами та творчою спорідненістю.

Ґрунтом високої філологічної та загальної культури поетичного мислення Юрія Клена був глибокий культурологічний пласт, що об'єднує еллінську, західноєвропейську, українську та народнопоетичну традиції. Йдеться про усталені символи, словесні формули, що своїм корінням сягають міфологемної пам'яті народу та літературних пам'яток.

Осмислюючи феномен Кленової поезії, літературознавці прийшли до висновку, що це синтез неокласичних, символістських та неоромантичних традицій. Наприклад, у поезії митця активно оживають образи природних стихій - вітру, дощу, хмар, сонця, зір тощо. Наскрізним у його віршах став образ вітру, де через градацію вітер - бурун - буря автор виражає наростання емоційного настрою, і водночас - розкриває іншу його смислову грань, таку, що уособлює силу, здатну долати перешкоди на шляху від дійсності до мрії і навпаки. Така організація поетової думки розкриває його призначення в системі буття та свідчить про наявність неоромантизму в синкретичному стилі Юрія Клена.

Значне місце в поетичній системі автора посідають образно-символічні формули на означення життя. У дусі класичної традиції, де узагальненими ознаками життя були подорож, вогонь, шлях, бенкет, поет використовує символічну міфологему життя - вода. У глибинно-психологічній символіці вода - "основоположний символ будь-якої безсвідомої енергії, який проте представляє небезпеку, якщо наводнення переходить розумні межі... добре, якщо вода (в якості озера чи ріки...) залишається на своєму місці". Образ життя - дим вказує на ефемерність людського існування, тоді як архетип життя - поле наділений рисами безкінечності та необмеженості в часі і просторі.

Вражає обізнаність поета зі слов'янською міфологією та вміння оперувати фольклорною символікою, якою наснажені тексти його творів.

Творчість Юрія Клена доцільно розглядати також через призму філософії екзистенціалізму. Естетика екзистенціалізму зосереджує свою увагу на понятті існування як закономірної передумови життя в суспільстві, де людина почувається незахищеною перед ворожими й антилюдськими силами. Поняття абсурдності життя у творчості поета самовиражається через категорію трагічного (достатньо згадати хоча б поему "Прокляті роки", 1937). На підставі художнього аналізу проблем, поставлених життям, поет робить висновки у дусі філософії абсурду. Наприклад, автор приходить до висновку, що мистецтво - це, певною мірою, бунт проти інертного світу, його мінливості і недосконалості.

У передмові до книжки Юрія Клена "Вибране" Ю.Ковалів констатує, що визначальна лінія творчості митця - розкрити "...протистояння гуманізму, незнищенного людського сумління - і людиноненависницького тоталітаризму, а історична трагедія України у контексті тривалих світових катаклізмів - центральна тема його поезії". Так, у збірці "Каравели" звучить мотив любові до України, яка стала його батьківщиною. Автор осмислює долю України на всіх етапах її розвитку. Однак у Юрія Клена, на відміну від Євгена Маланюка, відсутні прокляття на адресу України - "повії ханів і царів". Поет прагне віднайти шлях спокути, на який разом з нею хоче стати сам.

Юрій Клен знаходить предтеч свого світовідчування, спираючись на досвід минувшини. Сонет "Сковорода", що був одним із перших кроків на шляху формування О.Бурґардта як українського поета, засвідчив вплив поглядів Г.Сковороди на формування внутрішнього світу неокласика. Отже, культурні орієнтації Юрія Клена не викликають сумніву: прадавні фольклорні елементи, класичні орієнтири та модерністичні пошуки у царині мистецтва слова.

ЮРІЙ КЛЕН (ОСВАЛЬД БУРГАРТД) –ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ

Під іменем Юрія Клена (1891-1947) увійшов в українську літературу Освальд Бургард, німець за походженням, що увесь свій поетичний талант віддав Україні що до останньої своєї години жив спогадами дитинства, яке пройшло на мальовничому Поділлі.

Народився він у селі Сербинівці (тепер Старокостянтинівський район Хмельницької області) в сім’ї купця Фрідріха Бургарда, родом зі Східної Пруссії і прибалтійської німкені Сідонії Тіль. На все життя закарбуються в пам’яті заквітчані долини і любі серцю прибережні хащі, ліс на обрії і ніжна памолодь горбів, запах полинів на межах. Тих полинів, що так натхненно оспівані в легенді про євшан-зілля. А ще казки, що їх розповідав малому хлопчику швець Никанор, веселий, чорнявий чоловік.

Навчався Освальд у Славутській (Хмельниччина) та Київській гімназіях, після чого поступає до Київського університету. Та навчання було перерване війною. 1914 року Освальда як громадянина ворожої держави було вислано до Архангельської губернії. Це було перше насилля, перша несправедливість, яка на довгі роки залишить слід в душі вільнолюбивого юнака.

У 1918 році О. Бургард повертається до університету, а по закінченні його вчителює в Баришивці на Київщині. Тут доля звела його з майбутніми неокласиками Миколою Зеровим та Павлом Филиповичем. Через них він знайомиться з Максимом Рильським та Михайлом Драй-Хмарою, які вчителювали в Києві і стояли на подібних естетичних позиціях. Перші вірші О. Бургарда були написані російською мовою, та згодом він переходить на знайому йому з дитинства українську, займається перекладами з російської, німецької, французької, англійської.

Другий удар долі спіткав Освальда у 1921 році, коли йому довелося кілька місяців провести в камері смертників Полтавської ЧК. Про це він розповість згодом у поемі “Прокляті роки”. Після цього буде викладацька робота в Голосіївському сільгоспінституті і в Київському інституті народної освіти. У 1931 році, після арешту М. Рильського, О. Бургард виїжджає на стажування за кордон і вже не повертається на Україну.

Щоправда, в 1942 році він був мобілізований до вермахту, призначений перекладачем і пройшов з німецькими військами шлях від Ладижина до Ясиноватої. Восени цього року застудився і був звільнений за станом здоров’я із військової служби.

Не щастило О. Бургарду знайти у тодішній Німеччині постійну роботу. То влаштовувався на літні курси при університетах півдня рейху викладачем слов’янських літератур, то жив з мізерних гонорарів. До початку Другої світової війни підтримував тісний зв’язок з українськими емігрантами, що жили в Празі. Після звільнення з армії поет і вчений знову в пошуках роботи, заробітку. На його очах розвалюється під  ударами зі Сходу і Заходу “тисячолітній райх”, і виникає задум поеми “Попіл імперій”, що стала основною справою його життя протягом 1943-47 років.

Втік О. Бургард від тоталітарного режиму в Союзі та не сприйняв і тоталітаризму фашистського типу. Самотній, не визнаний німцями, заборонений в Радянському Союзі помер він у невиличкому містечку на півдні Німеччини і похоронений серед “ауслендерів”, тобто “чужинців”. І тільки проголошення незалежності України, реабілітація всіх жертв сталінських репресій дозволили повернути ім’я оцього німця, що став палким патріотом України і зробив істотний внесок у розвиток її національної культури, в нашу історію.

Туга за Україною найвиразніше  виявляється у віршах, написаних в еміграції. Осмислюючи історичну долю нашого краю у вірші “Україна” (1938), Юрій Клен уявляє свою праматір, яка молиться до язичницьких богів Перуна і Сварога. І не змогли звабити наших далеких предків ні хозари до іудейської релігії, ні печеніги “у свої подерті шатра”, “ні Рим у папське лоно”, і “для вина, що серце звеселяє, зреклась ти магометового раю”.

А далі історія України викладена не зовсім за офіційною концепцією. “Зім’ята навалою татарських орд” прийняла долю “хижу і прокляту”. Автор позитивно оцінює “гучний і буйний бенкет Богдана” і спалах полум’я “старої слави” у “чорні дні Полтави”. Тут не названо ім’я Мазепи, але зрозуміло, чий кістяк хрустів в обіймах владних Петра. І ось:

Немов боліт примара невідома,

Між нетрів дебряних, де мох і глиця,

Постала в чадній млі нова столиця.

Поволі брякла, мов велика туша,

Ненависна киргизам і інгушам,

Грузинам і карелам осоружна

Імперія пожерлива, потужна.

І в цій імперії “четвертована Україна”, в якої забирав страшний ясир Сибір. Революція 1917 року – це шал смерті; крила пожеж над віками. А далі сумні пророцтва: ще “нам іти нам сум років, крізь біль наруг, крізь ніч гірку неслави”, по нас,  забутих на землі, “хай час пройде важким, залізним плугом”, та поет бачить кораблі майбутнього”, і те майбуття – прекрасне.

Символічний образ плуга, що у Тичини уособлює революцію, Ю. Клена роздирає “чорні груди степів “після того, як сучасники поета відійдуть “в глибінь віків”. А в наступному вірші “Ми” того ж 38-го року веде суперечку з блоківськими “Скіфами”. У Блока – гордість за своїх предків-завойовників “с  раскосыми и жадными глазами”, в українського неокласика – гордість за те, що його предки “не ходили за моря земель незначних добувати”, “не шукали за морями прерій”, не ходили в хрестові походи, не снили імперіями. Саме така доля України обіцяє  їй своє світле, щасливе майбутнє без воєн, без внутрішніх чвар, у злагоді і достатку.

Та якщо інші українські патріоти приписували Україні месіанську роль, а її народ наділяли якоюсь виключністю, то Юрій Клен щасливо уник таких пророцтв, коли український народ протиставлявся своїм сусідам: ”У такт рокам гуде наш крок. Ми йдем... ми ростемо... ми будем”. Звичайно, у Ю. Клена були вірші, як і в усіх неокласиків, на теми античності, його ідеалами ставали то Цезар, то Клеопатра, то вікінги, то Ярослав Мудрий, та сучасність переважала, а в тій сучасності – гірка та сповнена надій доля України.

Поема “Попіл імперій” – найбільша за розміром і найзначиміша за змістом, химерна за побудовою, сатирична за стилем, глобально-філософська за обсягом осмислення долі людства і долі планети. Основна думка поеми – імперії зароджуються і зникають, імперії виникають як акт насилля і розвалюються під натиском внутрішніх суперечок. Імперії – потворне явище історії і не мають права на існування.

За обсягом цій поемі нема рівних в українській літературі. Тут сплелися мотиви “Енеїди” Котляревського і “Енеїди” Вергіліївої, “Божественної  комедії” Данте і “Фауста” Гете, сумні пророцтва Касандри і ліричного героя, який, як і ліричний герой Шевченка в поемі “Сон”, летить над землею і спостерігає такі жахіття, яких ще не знало людство. Ці жахливі сцени насилля, варварське приниження людини, масові розстріли і нелюдські тортури породжені прагненням продовжити існування імперій, історією приречених на занепад, розвал.

Ліричний герой перед винесенням вироку імперіям оглядає основні події двадцятого віку, згадує історії виникнення і  занепаду найбільш відомих у світовій історії імперій. Досить іронічно відгукнувшись на діяльність адвоката, що “прибрав голос главковерха”, закохано прислухався до вуркотіння власного голосу, у громі марсельєз він не почув вищого голосу Касандри. А з балкона палацу Кшесінської “вже інший править диригент:

Страшні, нечувані ще гасла

Шпурляє він, мов кості псам,

І за майбутній сир у маслі

Купує душ дешевий крам.

..........Лягає велетенська тінь

Низької постаті у кепі

На простір царських володінь.

Одна форма диктатури була замінена “диктатурою пролетаріату”. Стара імперія у муках гине, і її попіл розносить вихор по всій Європі. “В старому Києві уже централить Рада”, єднає українські землі, і з’являється “у президентській багряниці білобородий дядько Чорномор”. Та бойові змагання за долю України закінчуються не так, як би хотілося авторові. “Сидить голота в Київськім палаці, панує Петерс і царює Лаціс. Розстрілюють китайці й латиші”.

У першому колі імперського пекла нашого ліричного героя супроводжує сам Данте. Це екскурсія по вязницях. Та після тих оглядин ліричному героєві бачиться видіння: в країні Вільгельма Телля “зубчастий хрест у білім крузі кружляється, крутиться, мигтить”. Автор згадує свій шлях по Україні у складі вермахту, бачить жахіття війни і співставляє їх із спогадами дитинства на Поділлі. У цьому поході, в новому видінні біля Полтави він зустрічає Котляревського і просить знаменитого гумориста показати оте пекло, по якому у свій час ходив Еней. Енеєві і доручає Іван Петрович супроводжувати нашого героя далі.

Вхід до пекла сторожить триголовий цербер, та одна голова його лається по-німецьки, друга – угорською мовою, третя – румунською. А в пеклі тім – вся окупована Україна із таборами військовополонених, таборами партизан, голодними і босими жителями. Злидні, безправ’я, терор. Та найстрашніше місце в пеклі – єврейське гето.

У розділі “Вальпургієва ніч” ліричний герой бачить, що і німецькому народові невесело живеться у Третьому рейху, якому Гітлер обіцяв тисячолітнє існування і процвітання, панування над світом. Тут супутником нашого героя стає мудрий Фауст. Цей розділ вводить читача в німецький фольклор, його демонологію.

Юрій Клен не дожив до розпаду Радянського Союзу, але він був запрограмований всією ходою світової історії. Він не дожив до “чорнобильської трагедії”, але передбачив її у своїх “видіннях”: “своїми власними руками себе понишити ви самі”, “на себе з хмар самі проллєте жеркий вогонь”. Гнітюче враження залишає в читача поема “Попіл імперій”, та є в ній промінчик надії. Є на нашій планеті Україна, народ якої живе споконвіку мирною працею, народ, якої ніколи не ходив у завойовницькі походи, є українська земля, на якій мирно уживалися різні нації. І Юрій Клен, він же Освальд Бургард, німець за походженням, стає патріотом цієї омріяної землі, вірить у щасливе майбутнє українського народу, що має створити суспільство, яким буде правити не зло і насилля, а мирний труд і справедливість.