Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" - так не страшно, а як - "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає? Воно, мабуть, саме слово "вепр" - страшнувате, - якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає... - Вепр! На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, - хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що
колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, - ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?! Найстрашнiший дикий кабан - "одинець", - це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють. Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi". Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла - сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте. Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка. А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки: - Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь - а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, - у лiвому стволi в мене жакан, - я його в лоб як жахну, - а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже: "Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно... - Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба? - Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, - кричу, - попався, - кричу, - веп-п-пиррр. Не з таких, - кричу, - я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: - "Та злазьте, - каже, - дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому: "Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, - кричу, - не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, - каже, - веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..." Тут уже пiдходить хазяйка: - Може б, - каже, - ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи? - Не злiзу! - кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу. А вiн i на канапi ще добиває сiкача: - Не злiзу, - кричить, - доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку. Сiкач - страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш... Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача? Бо ми - охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що... Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами! Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi. Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета - сiкач. Поросят не бийте. Убити порося - це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось. Це - шокiнг для справжнього мисливця. Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає. Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає. Кузьма Дем'янович - мого приятеля звуть. - Полювали ми кумпанiєю у Баб'ячiй балцi, - почав Кузьма Дем'янович... - А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою - лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi - рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, - що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки... По той бiк рiчки - лiсочок... Бiля лiсочка - хутiрець на три хати... На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять: Вивiв мене босую, Та й питає. - Чи є мороз, дiвчино, Чи не-ма-а-а-є-є-є? Дивився б i не передивився... Слухав би i не переслухав... Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися. Аж ось мiсцевий дiдок i каже: - А в цьому, - каже, - болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить. - Ми всi, - каже Кузьма Дем'янович, - аж попiдскакували! - Де? - Та отут у болотi! - Та невже? - ми до нього. - А чи бачив їх тут хто-небудь? - А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили... Я сам сiкача бачив, - пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр! - Ну, ви ж розумiєте, - вiв далi Кузьма Дем'янович, - що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, - менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, - так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта - з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок. Загонщикiв у нас, як бачите, не було, - ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" - каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' - каже, - де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi - сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, - сам я собi подумав... Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нiчого... Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, - так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув - i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге - як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля... Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають: - Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов! - Я тут! - кричу. - На сiкача засiв! На грушi! - Зла-га-га-газьте! - Не злiзу! - кричу. А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, - не злiзу. Груша висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття - самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досi недопойму... Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi. - Бачили що-небудь? - питаю я їх. - Анiчогiсiнько не бачили! - Та як же ж, - кажу, - не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб'є, - кажу, - своїми вухами чув! - Так то ви, значить, - питає мене Iван Петрович, - на провалля прянули? - Я ж, - кажу, - я! Воно як хрокне, - я думав, що сiкач, i з очерету! - Та то я висякався! - каже Iван Петрович. - Тiльки я сякнувся, воно щось як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки! Аж ось дiдок пiдходить. Ми на нього: - Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач? - Нема хiба? - здивувався дiдок. - I слiду нема, - кажемо. Виходить, пiрнули! - Куди пiрнули? - Пiд воду! Куди ж! - Та хiба ж дикi свинi пiрнають? - Не знаю, як де, а в нас пiрнають! - каже дiдок. - А що ви гадаєте, - мiркує Кузьма Дем'янович, - могло бути! Єсть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi є! - Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П'ятдесят же шостий менi... Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, - додав Кузьма Дем'янович. Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками. Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляєте. Стрiляти треба обов'язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан - звiр страшно лютий, вiн кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в пуп i з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од пупа вгору до грудей. Коли вiн сам смертельно поранений, - вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi. Потiм уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї. Тi, що несуть загиблого товариша, - дуже сумнi, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страстi. А тi, що несуть забитого кабана, - дуже веселi, бо "такий мисливський трофей трапляється не дуже часто. Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цiлий табун диких свиней i де бродить величезний сiкач, не менш як пудiв на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охотi нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця корисна не тiльки при полюваннi кабанiв, а корисна вона й при охотi на всякого звiра). Така молитва: Ви зорi-зiрницi, Нiч темна темниця, Замикаєш ти i церкви, i хати Ще й царськi палати. Замкни звiрю вуха й очi, Щоб я пiдiйшов i не промахнувся... Коли ви таку молитву прочитаєте з вiрою, то, безперечно, зможете пiдiйти до кабана, незважаючи на те, що вiн звiр дуже обережний, i слух у нього, як у найталановитiшого диригента симфонiчного оркестру. З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навiть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болотi. А взагалi, ще раз кажемо, полюють кабана iз загонщикамн. Трапляється, i дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довiдавшись, що спереду стоять на номерах мисливцi з жаканiвськими в рушницях кулями, i бувши не зовсiм певний, що всi вони прянуть на грушi, - повертається i йде на загонщикiв. Бо вiн звiр хитрий, - вiн знає, що у загонщикiв, крiм кiлкiв та одчайдушного галасу, в руках нiчого немає. Випадки такi кiнчаються бiльш-менш щасливо, кiнчаються вони переляком, бо кабан поре людину тiльки тодi, коли його поранено, а так вiн пiдбiжить, хрокне, налякає й, смiючись, побiжить далi. Було таке й з нами на полюваннi кабанiв, було, було! Брехати не буду - було! Пiдняли загонщики в очеретi на болотi кiлька диких свиней i кабанiв. Пiшли вони на охотникiв. Почулося там бах, там бах! Виткнувся на них i один чималенький, так пудiв на десять, вепр. Чи там у нього стрiляли, чи не стрiляли, я вже не скажу, бо дехто з охотникiв, щоб виднiше було, сидiв на грушi, а тiльки ж вiн крутонувся й помчав на загонщикiв. На всьому скаку пiдбiг до одного парубчака-загонщика, той i "рятуйте, хто в бога вiрує!" не встиг пролящати, як вiн його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав i помчав далi. Пiдбiгли ми всi до того парубчака: стоїть блiдий-блIдий, губи бiлi й трусяться, i нiчого бiльше вимовити не може, тiльки: - Хрокнуло й побiгло! Хрокнуло й побiгло! Нарештi трохи опам'ятався. Ми до нього: - Ну, що, - дуже злякався? - Злякався, тiльки не зовсiм до кiнця злякався! Можна дужче злякатися! - промовив вiн i подавсь у кущi. Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.
Убили ви дикого кабана. I отодi настає найтяжчий момент полювання диких свиней. Це - коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелi i вам треба переконати їх, що це iменно кабан не простий, а дикий. Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрiбнiших деталей: i як збиралися ви на охоту, i як їхали, i як доїхали, як до болота чи до лiсу дiйшли, де стали, скiльки було загонщикiв, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як вiн ткнувся рилом у землю, а потiм знову встав i побiг, а ви його вдруге... В процесi розповiдi ви й свiдкiв називаєте i розплющену кулю калiбра вашої рушницi показуєте... Ну, всi докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана. I бачите, що нiщо не допомагає: їдять i хвалять кабана, а не вас! I ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися: - Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речi, почiм свинина тепер? Отакi люди! Невдячнi люди! З'їли цiлого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка iстерично верещить: - Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англiйськи) пiвлiтри карасини випила? Ну, гостi?! Щоб ти менi бiльше диких кабанiв не стрiляв! А вони, приятелi, iдуть ситi й п'янi додому та ще й насмiхаються! Нехорошо!
1946
колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, - ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?! Найстрашнiший дикий кабан - "одинець", - це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють. Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi". Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла - сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте. Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка. А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки: - Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь - а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, - у лiвому стволi в мене жакан, - я його в лоб як жахну, - а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже: "Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно... - Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба? - Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, - кричу, - попався, - кричу, - веп-п-пиррр. Не з таких, - кричу, - я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: - "Та злазьте, - каже, - дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому: "Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, - кричу, - не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, - каже, - веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..." Тут уже пiдходить хазяйка: - Може б, - каже, - ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи? - Не злiзу! - кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу. А вiн i на канапi ще добиває сiкача: - Не злiзу, - кричить, - доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку. Сiкач - страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш... Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача? Бо ми - охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що... Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами! Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi. Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета - сiкач. Поросят не бийте. Убити порося - це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось. Це - шокiнг для справжнього мисливця. Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає. Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає. Кузьма Дем'янович - мого приятеля звуть. - Полювали ми кумпанiєю у Баб'ячiй балцi, - почав Кузьма Дем'янович... - А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою - лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi - рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, - що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки... По той бiк рiчки - лiсочок... Бiля лiсочка - хутiрець на три хати... На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять: Вивiв мене босую, Та й питає. - Чи є мороз, дiвчино, Чи не-ма-а-а-є-є-є? Дивився б i не передивився... Слухав би i не переслухав... Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися. Аж ось мiсцевий дiдок i каже: - А в цьому, - каже, - болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить. - Ми всi, - каже Кузьма Дем'янович, - аж попiдскакували! - Де? - Та отут у болотi! - Та невже? - ми до нього. - А чи бачив їх тут хто-небудь? - А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили... Я сам сiкача бачив, - пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр! - Ну, ви ж розумiєте, - вiв далi Кузьма Дем'янович, - що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, - менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, - так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта - з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок. Загонщикiв у нас, як бачите, не було, - ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" - каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' - каже, - де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi - сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, - сам я собi подумав... Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нiчого... Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, - так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув - i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге - як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля... Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають: - Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов! - Я тут! - кричу. - На сiкача засiв! На грушi! - Зла-га-га-газьте! - Не злiзу! - кричу. А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, - не злiзу. Груша висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття - самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досi недопойму... Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi. - Бачили що-небудь? - питаю я їх. - Анiчогiсiнько не бачили! - Та як же ж, - кажу, - не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб'є, - кажу, - своїми вухами чув! - Так то ви, значить, - питає мене Iван Петрович, - на провалля прянули? - Я ж, - кажу, - я! Воно як хрокне, - я думав, що сiкач, i з очерету! - Та то я висякався! - каже Iван Петрович. - Тiльки я сякнувся, воно щось як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки! Аж ось дiдок пiдходить. Ми на нього: - Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач? - Нема хiба? - здивувався дiдок. - I слiду нема, - кажемо. Виходить, пiрнули! - Куди пiрнули? - Пiд воду! Куди ж! - Та хiба ж дикi свинi пiрнають? - Не знаю, як де, а в нас пiрнають! - каже дiдок. - А що ви гадаєте, - мiркує Кузьма Дем'янович, - могло бути! Єсть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi є! - Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П'ятдесят же шостий менi... Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, - додав Кузьма Дем'янович. Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками. Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляєте. Стрiляти треба обов'язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан - звiр страшно лютий, вiн кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в пуп i з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од пупа вгору до грудей. Коли вiн сам смертельно поранений, - вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi. Потiм уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї. Тi, що несуть загиблого товариша, - дуже сумнi, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страстi. А тi, що несуть забитого кабана, - дуже веселi, бо "такий мисливський трофей трапляється не дуже часто. Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цiлий табун диких свиней i де бродить величезний сiкач, не менш як пудiв на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охотi нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця корисна не тiльки при полюваннi кабанiв, а корисна вона й при охотi на всякого звiра). Така молитва: Ви зорi-зiрницi, Нiч темна темниця, Замикаєш ти i церкви, i хати Ще й царськi палати. Замкни звiрю вуха й очi, Щоб я пiдiйшов i не промахнувся... Коли ви таку молитву прочитаєте з вiрою, то, безперечно, зможете пiдiйти до кабана, незважаючи на те, що вiн звiр дуже обережний, i слух у нього, як у найталановитiшого диригента симфонiчного оркестру. З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навiть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болотi. А взагалi, ще раз кажемо, полюють кабана iз загонщикамн. Трапляється, i дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довiдавшись, що спереду стоять на номерах мисливцi з жаканiвськими в рушницях кулями, i бувши не зовсiм певний, що всi вони прянуть на грушi, - повертається i йде на загонщикiв. Бо вiн звiр хитрий, - вiн знає, що у загонщикiв, крiм кiлкiв та одчайдушного галасу, в руках нiчого немає. Випадки такi кiнчаються бiльш-менш щасливо, кiнчаються вони переляком, бо кабан поре людину тiльки тодi, коли його поранено, а так вiн пiдбiжить, хрокне, налякає й, смiючись, побiжить далi. Було таке й з нами на полюваннi кабанiв, було, було! Брехати не буду - було! Пiдняли загонщики в очеретi на болотi кiлька диких свиней i кабанiв. Пiшли вони на охотникiв. Почулося там бах, там бах! Виткнувся на них i один чималенький, так пудiв на десять, вепр. Чи там у нього стрiляли, чи не стрiляли, я вже не скажу, бо дехто з охотникiв, щоб виднiше було, сидiв на грушi, а тiльки ж вiн крутонувся й помчав на загонщикiв. На всьому скаку пiдбiг до одного парубчака-загонщика, той i "рятуйте, хто в бога вiрує!" не встиг пролящати, як вiн його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав i помчав далi. Пiдбiгли ми всi до того парубчака: стоїть блiдий-блIдий, губи бiлi й трусяться, i нiчого бiльше вимовити не може, тiльки: - Хрокнуло й побiгло! Хрокнуло й побiгло! Нарештi трохи опам'ятався. Ми до нього: - Ну, що, - дуже злякався? - Злякався, тiльки не зовсiм до кiнця злякався! Можна дужче злякатися! - промовив вiн i подавсь у кущi. Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.
Убили ви дикого кабана. I отодi настає найтяжчий момент полювання диких свиней. Це - коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелi i вам треба переконати їх, що це iменно кабан не простий, а дикий. Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрiбнiших деталей: i як збиралися ви на охоту, i як їхали, i як доїхали, як до болота чи до лiсу дiйшли, де стали, скiльки було загонщикiв, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як вiн ткнувся рилом у землю, а потiм знову встав i побiг, а ви його вдруге... В процесi розповiдi ви й свiдкiв називаєте i розплющену кулю калiбра вашої рушницi показуєте... Ну, всi докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана. I бачите, що нiщо не допомагає: їдять i хвалять кабана, а не вас! I ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися: - Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речi, почiм свинина тепер? Отакi люди! Невдячнi люди! З'їли цiлого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка iстерично верещить: - Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англiйськи) пiвлiтри карасини випила? Ну, гостi?! Щоб ти менi бiльше диких кабанiв не стрiляв! А вони, приятелi, iдуть ситi й п'янi додому та ще й насмiхаються! Нехорошо!
1946
Немає коментарів:
Дописати коментар